Надрукувати
Категорія: Історія
Перегляди: 1496

Перейменування комуністичних назв населених пунктів і вулиць, демонтаж пам’ятників і пам’ятних знаків радянського режиму було, як на мене, найважливішою і найрезонанснішою подією року. І це не перебільшення. Область позбулася низки одіозних імен, що масово «заселяли» міста і села: Ленін, Маркс, Енгельс, Крупська, Роза Люксембург, Затонський, Чапаєв, Щорс, Котовський, Будьонний, Дзержинський, Калінін, Карл Лібкнехт, Жуков, Тухачевський, Стаханов, інших чужинців, примусово прив’язаних кремлівськими ідеологами до подільської місцевості.

На виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» проведено величезну роботу, в якій брали участь місцеві депутати, комісії, враховувалися пропозиції громадян. Максимально прозоро, активно обговорювали змінні назви вулиць і провулків у Хмельницькому, Кам’янці-Подільському, Шепетівці, Дунаїв-
цях та низці ін. Олександр Царик інформував редакцію: «У Шепетівці є 253 вулиці і провулки, 6 площ. Переважна більшість з них отримала назви у довоєнний і післявоєнний часи, яскраво відображаючи ідеологію тодішньої влади. Це стосується насамперед осіб, які цю ідеологію затято відстоювали… Для встановлення історичної справедливості, виховання патріотизму, увічнення пам’яті видатних діячів і подій України в місті лише цього року перейменовано більше шістдесяти вулиць і провулків, площу Миколи Островського – на площу Музейну».
Свої історичні та нові назви отримали села і селища. Верховною Радою України прийнято дві постанови, якими перейменовано 18 населених пунктів області. Села Жовтневе мали у Волочиському, Кам’янець-Подільському, Красилівському районах. Тепер вони називаються відповідно Лісове, Мукша-Китайгородська, Нові Терешки. З географічної карти зникли с. Ленінські у Старокостянтинівському, Теофіпольському, Чемеровецькому районах. Натомість народилися Лісове, Підліски, Вишневе. Перейменовано Улянівку і Улянівку Другу, що на Красилівщині, — на с. Юхт і
Світле. В тому ж районі с. Чапаєвка стала Калинівкою. Петрівське Волочиського, Старосинявського, Новоушицького отримали назви Бутівці, Балинівка і село Хутір Дашківський. У Хмельницькому районі «згасла» Червона Зірка, а відродилося с. Прибузьке. В Новоушицькому районі відійшов у минуле Комунар – тепер селище Загродське.
Не станемо перелічувати всі нові назви, лише зауважимо, що окремі села не одягнуто в гідний «одяг». Якось, попри оптимізм, у нинішніх нелегких умовах наректи село Радісне, Світле, погодьтеся, не личить. Виходить, за логікою, що поряд мали би знаходитися Сумне, Нещасне, Чорне і т. п. Схоже, це наслідки лінощів думання, відчепний поспіх, залишки рудименту «совкізму». Адже в нашій області існують з радянських часів абстрактні назви сіл Привітне, Радісне, Ясне, Дружнє, Яснозір’я, Трудове тощо. Водночас зарясніли і тепер вулиці: Щаслива, Щастя, Сонячна, Радісна, Світанкова. У Новоушицькому районі з 72 перейменованих вулиць і провулків – п’ять Зелених, по сім – Миру, Вишневих, Травневих, вісім – Українських, декілька Незалежних, Центральних і Подільських, по одній – гетьманів Б. Хмельницького та І. Мазепи, із світочів літератури вшановано лише Тараса Шевченка і Лесю Українку. Тільки с. Борсуки має Героїв Крут. Невже цей сонячний край не може похвалитися знаними земляками? Найвірогідніше, є такі, просто місцеві депутати не звернулися по допомогу до краєзнавців. У Стріхівцях Новоушицького повіту народився 5 жовтня 1891 р. Микола Любинський – керуючий міністерством закордонних справ УНР, член делегації Української республіки на Брест-Литовських мирних переговорах. Розстріляний 1938 р. в урочищі Сандармох (Карелія). Але ніхто не увінчав вулицю цим іменем, зокрема і дунаєвчани (Стріхівці – теперішні Міцівці).
У декомунізації є й противники. Це тип людей, які постійно чимось невдоволені. Бо так, бачите, вони «привикли», їм так «удобно». Тож навіщо, мовляв, було міняти назви сіл і вулиць? Подібні буркотіння говорять про інфантильність, байдужість до змін, ба навіть агресивність осіб, яким було колись «добре». Пригадую одне з засідань комісії у Хмельницькій міськраді, де прибула ціла делегація жителів вул. Комунарів, які «виросли і живуть там з дитинства і до старості». При цьому прагнули доказати, що в назві «нічого поганого» нема, позаяк означає саме слово «спільноту». Гамір не вщухав – думок авторитетних опонентів не сприймали, що мова йде не про «комуну», а «комунарів» радянських. І вулиця їхня отримала назву в 1948 році… Висновок напрошується сам собою: необхідно проводити процес декомунізації свідомості. Владі необхідно подбати про те, щоб швидше викривати «совкові» міфи та їхніх «героїв», ширити правду українського минулого, популяризувати власну історію. І не чекати, що у столиці хтось це робитиме, а заохочувати до написання просвітницько-пізнавальної літератури місцевих істориків і письменників.
До перейменування топоніміки вдавалися в різні віки. Особливо тоді, коли приходили окупанти на наші землі. Вони прекрасно усвідомлювали, що підкорити націю ще не означало володіти нею. Тому насамперед нищили історію, мову, народні традиції… Наведу один факт. Коли на Славутчині та в області запанувала більшовицька влада, в 1923 році почали перейменовувати населені пункти «революціонними названіямі», як зазначалося в протоколі. Наприклад, с. Клепачі стало Красноармейскім. Інший факт, уже з ХVІІІ століття. Княгиня Теофілія Сапега назвала Човган своїм іменем. Але жителі містечка вперто трималися в розмові старої назви. Тоді вона виставила, як пише історик Микола Теодорович, на великій дорозі вартових («особих ліц»), які запитували селян: «Куди ідете?» Якщо відповідали у Човган, а не в Теофіполь, то наглядач бив їх батогом.
Нові назви завжди приживалися важко. Та окупанти сподівалися, що їхня ідеологія (русифікація) і час «зітруть пам’ять» у підневільників про своє рідне, дороге і найсвятіше…