Якщо українські князі стали хрестоматійними для росіян, то для європейських країн (принаймні для політичної еліти) відомі історичні викрутаси Кремля.

Французький президент і його команда не можуть не знати, наприклад, застереження свого співвітчизника Делямара, сенатора і радника імператора Наполеона ІІІ. У петиції до сенату 1896 року він писав: «У Франції ми робимо серйозну за своїми наслідками помилку, вважаючи, що Російська імперія є єдиним цілим; зовсім навпаки, різноликість є її правилом… Ми спостерігаємо, як наша університетська освіта змішує два, по суті, різні народи з явно протилежними культурами й історичними традиціями. Цими двома народами є московити й рутенці, змішані у загальній назві «руси» (Russes). Живучи між Московією та Польщею, рутенці… були поневолені у минулому столітті московитами, і народ завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоб надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слово “руси» і «московити» видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика. Ця навмисна плутанина дала змогу московитам поглинути навіть саму історію рутенців, немовби пізніший політичний акт здатен вплинути на історію попередніх епох».
Потужний викривальний постріл із темної ночі «государства Російського» рознісся від талановитого автора книги «Правда про Росію» А. де Кюстіна. Перебуваючи тривалий час у містах холодної імперії, француз спостеріг, що брехня і тиранія покладені в основу управління Московщиною: «Якщо у приватному житті брехня є огидна, то в житті суспільнім — це злочин, і цей злочин помститься. Кожний уряд, що бреше, є ще більш небезпечним змовником, як убивник, якому він по закону відрубає голову, а злочин, тобто брехня, є найпотворніша з провин». На іншій сторінці додає: «… брехня нерозлучна з тиранією… Все життя Московщини просякнуте брехнею».
Ще одне застереження стосорокарічної давності дає сучасникам французький історик Ж. Мішле: «Своєю пропагандою Московщина руйнує духовні і моральні основи в кожного народу, що став її жертвою… Якщо ми, європейці, допустимо Московщину до участі в наших європейських справах, то  впустимо до Європи моральний розклад, колотнечу, безлад». Хіба не спостерігаємо сьогодні це в Європі? Давня хвороба росіян – розносити бактерії зла – міцно засіла в головах кремлівців. Дурити – то їхня стихія, хто б він не був і яку посаду не займав би. Згадаймо 2015 рік, коли Путін сказав: «Я взагалі не роблю різниці між українцями і росіянами» і що «наші спільні духовні цінності роблять нас єдиним народом». Підтекст лукавця, отже, такий: київські князі та історія Руси також «спільні». Тим паче, що Володимир Великий, Ярослав Мудрий сиділи, як удільні князі, в Новгороді. Але при цьому путінці замовчують, що Новгород, як і Смоленськ, Суздаль, Рязань, Полоцьк та інші міста на ту пору не вважалися Руссю. Літописці у ХІ-ХІІ століттях не називали ці землі «руськими». Бо то були васальні, підвладні Києву, території і які платили столичним володарям данину… Зрештою, поміркуймо простіше: якщо на російському троні було посаджено чистокровних німкень Катерину І і Катерину ІІ, то німці не стали від цього росіянами; не зазіхає Німеччина нині на території сучасної Росії, як на «спадкові», «ісконно нємєцкіє землі». Уявімо на мить вираз обличчя пані Меркель, спробувавши запитати, чи вона виношувала коли-небудь подібні претензії до російського уряду? Мову відібрало б їй не на одну годину!
Кремлівські шовіністи декларують з історії Російської держави те, що їм вигідно. Але ніколи не згадують своїх авторів, у яких, попри міфологічність викладу, інколи прозирає, мовби зі шпарин, правда. В. Ключевський, наприклад, чітко зазначає, що північні землі – це край, який «лежав поза старою корінною Руссю у ХІІ ст. і був більш чужорідним, аніж руським краєм». А може, прихильникам «єдіной» варто нагадати московського історика М. Покровського, учасника Жовтневої соціалістичної революції, очільника Інституту червоної професури, який без каламбурства і видумок писав у науковій праці «Русская история с древнейших времен»: «Нет надобности говорить, что представление это исходит от мысли о «единстве русской земли»… Говорить о едином «русском государстве» в киевскую эпоху можно только по явному недоразумению. Выражением «русская земля» обозначалась Киевская область… Из Новгорода или Владимира ездили «в Русь», но сами Новгород и Владимир Русью не были».
То з якого дива Ярослав Мудрий належить Росії? Чому доньку його Анну, яка стала королевою Франції, президент РФ називає на весь світ «російською»? З таким «успіхом» можна Путіну, коли відвідуватиме Угорщину і Норвегію, похвалитися «русскімі» королевами Анастасією та Єлизаветою – теж доньками мудрого «предка» Ярослава. Крім того, не завадило б закарбувати в голову синів київського правителя: Всеволод був одружений із візантійською принцесою з дому Мономахів (тобто донькою імператора від першого шлюбу), Ізяслав узяв доньку польського короля Мешка, Святослав поєднав свою долю із сестрою трірського єпископа Бурхарда, іншим двом синам (припускають, що В’ячеслав та Ігор, або старші Ярославові внуки – синів Володимира і Свято-слава) дісталися в Німеччині графині.
Як бачимо, князь вів із войовничими сусідами активну зовнішню політику, закріплюючи з ними стосунки шлюбною дипломатією. Тому Русь знали в усій Європі, самого ж Ярослава Мудрого називали тестем європейських королів.
«Та особливі Ярославові заслуги були у сфері духовного життя, — підкреслює М. Брайчевський у праці «Конспект історії України». – Великий князь піклувався про розвиток освіти, науки, філософії, письменства, містобудування, архітектури, образотворчого мистецтва. За Ярослава вперше кодифіковано (тобто систематизовано закони та інші нормативні акти. – П. М.) давньоруське право («Руська правда»). У Києві збудовано новий пишний центр («Город Ярослава») – довкола Софіївського собору, при якому створився вчений гурток книжників; багато було зроблено в книжковій справі, зокрема, засновано першу державну книгозбірню. Завдяки цій діяльності Ярослав увійшов в історію з прізвиськом Мудрий.
Чому таку увагу приділяв князь внутрішній політиці? Бо духовність, вважав, є об’єднавчою силою суспільства. Не меч, а мир, свобода і творення зміцнюють державу і приносять плоди величі країни. Не пролиття крові, а добросусідство і молитва гуртують людей. Не брехня і чвари, не взаємні образи і міжусобиці, а правда і честь мають панувати в громаді. Не особисте збагачення, безмірне та хижацьке, а сумлінне закладання основ державотворення і піднесення народу є найпочеснішою місією правителя та його мудрого оточення.
Акцентуємо на цьому недаремно. Річ у тім, що Путін возвеличує Олександра Невського, Петра І, Катерину ІІ, Йосипа Сталіна. Але неприхильно ставиться до Ярослава Мудрого, Микити Хрущова, царя Миколи ІІ. Здавалося б, чому таке зневаження, в цьому випадку, до князя, який залишив після себе могутню та розвинену Києво-Руську державу, названу золотою епохою? Відповідь на поверхні: Яро-слав Володимирович обрав єдиний політичний вектор – Європа (зауважте, не Візантію, не Рим, тим більше не північно-східне Залісся). Володимир Володимирович ненавидить Європу (як усі російські царі, імператори, генсеки). Князь Мудрий не належить до завойовників, а набожний, суєвірний, шанувальник мистецтв. Президент Путін горить бажанням постійно вести локальні війни, руйнувати і насаджувати народам брехню. Вони діаметрально протилежні. Тому не може бути в нього іншого ставлення до князя Ярослава…
І насамкінець. Не станемо гадати, яку оцінку Володимиру Путіну поставить і збереже Історія. Але, без сумніву, не таку, як Ярославу Мудрому.