Надрукувати
Категорія: Історія
Перегляди: 1185

Перемозі революції на Кубі передував тривалий період боротьби. Національно-визвольне повстання (1895-1898 рр.) під керівництвом Хосе Марті й Антоніо Масео призвело до поразки іспанських колонізаторів і проголошення 1902 року  незалежності Куби. Проте реальної незалежності не було, бо вже у той час США встановили режим військової окупації острова. А в 1952 році, влаштувавши державний переворот за допомогою США, до влади прийшов Р. Батиста.

Початком боротьби з його диктаторським режимом вважається 26 липня 1953 р., коли 165 молодих революціонерів на чолі з 27-літнім адвокатом Ф. Кастро напали на військові казарми Монкадо у місті Сантьяго-де-Куба. Проте своєї мети революціонери не досягли і Фідель та Рауль Кастро були арештовані, а суд засудив їх до 15 років ув’язнення. Та під тиском демократичної громадськості їх амністували.
До кінця 1956 року в основному була сформована Повстанська армія, яку очолив Ф. Кастро. Її бійці провели кілька успішних революційних виступів, широко розгорнувши партизанську війну. Тоді й з’явилися гасла: «Батьківщина або смерть», «Ми переможемо». А Днем перемоги Кубинської революції вважається 1 січня 1959 року, бо саме тоді було скинуто режим проамериканського диктатора Р. Батисти, що прагнув перетворити Кубу в ігорний і публічний будинок.
11 січня 1959 р. Радянський Союз офіційно визнав Кубу як суверенну державу. 8 травня 1960 р. встановлені дипломатичні відносини СРСР і Куби. А 9 липня 1960 р. уряд СРСР виступив із заявою, що він готовий надати (і надасть) необхідну допомогу, включаючи й військову, якщо Куба зазнає агресії з боку США. А далі було кілька візитів Ф. Кастро в Москву й керівників СРСР на Кубу.
У червні-липні 1962 року нас — солдатів і офіцерів — переодягнули у цивільний одяг і, забравши всі документи, які засвідчували особу, під виглядом туристів посадили на підготовлені до негайного знищення у випадку необхідності пасажирські кораблі й у трюми вантажних кораблів. У важких умовах (спека, велика скупченість, бойова техніка, компоненти ракетного палива, ядерні боєголовки, величезна кількість протипіхотних і протитанкових мін) ми вирушили на Кубу виконувати інтернаціональний обов’язок — за 12 тисяч кілометрів від Батьківщини.
В Атлантичному океані нам оголосили, що ми добровольці і направляємось на Кубу для захисту її  від вторгнення військ США. В таких умовах  прибули на острів, де тривала громадянська війна.
У жовтні 1962 року США оголосили блокаду Куби, оточивши острів могутнім угрупованням військово-морських та військово-повітряних сил США. У Карибському морі було зосереджено до 180 кораблів США із 100-тисячним десантом, до пуску підготовлені 156 ракет великої потужності. Літаки Б-476 з повним бойовим комплектом ядерних бомб розміщувалися на 40 цивільних аеродромах держав НАТО в 15-хвилинній готовності до вильоту. Частина з них перебувала у повітрі на цілодобовому бойовому чергуванні, здійснюваному під кодовою назвою «Хромований купол».
Листування з рідними було заборонене. Заборонялося й робити записи у штабних документах про те, чим займалися війська на острові. У нас взяли підписку про нерозголошення військової таємниці про події на Кубі після  повернення додому.
Відразу ж після прибуття організували бойове чергування. Розгорнули мережу радіолокаційних станцій, яка дозволила створити єдину систему (разом з кубинськими підрозділами) радіолокаційного контролю й оповіщення. Постійні обльоти позицій на малих висотах, розвідувальні польоти американських літакаків вимотували бойові обслуги. Відсутність дозволу на відкриття вогню робили ці польоти безкарними.
27 жовтня о 9.12 літак-розвідник У-2 порушив повітряний простір Куби на висоті близько 21 км. Заступник командуючого групою військ з ППО генерал-полковник  С. Н. Гречко та заступник з бойової підготовки генерал-майор  
Л. С. Гарбуз, не додзвонившись до командувача групою військ і не одержавши дозволу з Москви, розуміючи, що літак-розвідник може вийти за межі Куби, розкривши при цьому розгорнуті і приведені в готовність війська, прийняли рішення щодо його знищення. Літак збили. Пілот майор Р. Андерсон загинув, а із залишків літака вилучили його документи, дві магнітофонні стрічки та касети з фотоплівками.
Знищення У-2 дало привід окремим військовим і цивільним керівникам США вимагати негайної відплати. Особливо агресивно був налаштований генерал Тейлор — голова комітету начальників штабів: «Тепер або ніколи. Неділя повинна стати днем вирішальної атаки... Не слід зупинятися і перед ядерним ударом... Навіть якщо загине чверть американців, нація збережеться», — говорив він на нараді 27 жовтня 1962 року.
В цій ситуації відповідальним виявився президент США Джон Кеннеді.  Послові СРСР у США
В. Ф. Добриніну ввечері цього ж дня був заявлений усний ультиматум для термінової передачі М. С. Хрущову. Суть його така: якщо негайно не будуть забрані ракети з Куби, США розпочнуть бойові дії не пізніше ніж 29-30 жовтня.
Та спроби висадитися на острів не припинялися. Тільки в одному з боїв по відбиттю висадки морського десанту загинуло 13 воїнів зі складу підрозділу групи радянських військ на Кубі. На меморіальному цвинтарі під Гаваною поховано 93 воїни, а частину загиблих відправили на батьківщину.
Ф. Кастро на адресу Радянського Союзу і його воїнів висловився так: «Ми ніколи не забудемо героїчного вчинку Радянського Союзу, який негайно простягнув нам руку допомоги, коли в нас виникла потреба в озброєнні, вписавши таким чином блискучу сторінку в історію героїчної боротьби та інтернаціоналізму».
Гасло кубинського народу — «Патріо о муерте» — стало нашим гаслом. Слід зазначити, що серед 43 тисяч радянських солдатів і офіцерів не було жодного зрадника, який би передав таємниці операції «Анадир».
Воєнно-стратегічна операція «Анадир» дозволила зробити кілька висновків: «У ядерній війні не буде переможців. Ядерна зброя може бути стримуючим фактором, але не зброєю перемоги».
Карибська криза — проблема міжнародного масштабу, проблема війни і миру не тільки періоду «холодної війни». Вона залишається актуальною і сьогодні.
Як оцінити роль Радянського Союзу в подіях 1962-1963 рр.? З одного боку позитивно — захищена Кубинська революція, досягається паритет у ядерному протистоянні, виведенні ракет із ядерними боєголовками з території Туреччини та Італії, продемонстрована міць і боєздатність Збройних сил СРСР. З іншого  — світ був поставлений на межу ядерної катастрофи. Ніякі позитивні сторони не змогли б компенсувати можливих наслідків. Добре, що вчасно зупинилися.
Певний час події на Кубі 1962-1963 рр. замовчувалися. Група військ на Острові Свободи виконала свій інтернаціональний обов’язок, допомогла відстояти незалежність республіки. СРСР вивів ракети з Куби, а США — із Західної Європи і Туреччини, які були націлені на СРСР, у тому числі й на Україну. Був підписаний договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі і під водою, а  США зобов’язалися  не нападати на Кубу.
Про нас, безпосередніх учасників тих подій, надовго забули ті, хто туди нас посилав. І тільки згідно з наказом Міністра оборони СРСР № 220 від 05.06.1990 р. ми були визнані воїнами-інтернаціоналістами, а постановою Кабінету Міністрів України № 63 від 08.02.1994 року в перелік держав, де велися бойові дії, внесена Куба. Але завдяки крючкотворам, ця постанова обросла уточненнями, вказівками, поправками, додатками та іншими викрутасами, аби зашкодити учасникам тих подій отримати посвідчення учасника бойових дій, і це триває донині.
Ми, воїни-інтернаціоналісти «кубинці», чесно і добросовісно виконали свій обов’язок. Багатьох уже немає серед живих, багато стало інвалідами. Із 43 тисяч учасників операції «Анадир» 13 тисяч громадян України, але на сьогодні залишилося близько двох тисяч. На Хмельниччині з 1000 чоловік живі тільки 86.
У тяжких випробуваннях у суворі дні Карибської кризи воїни-інтернаціоналісти виявили кращі зразки мужності, спокою, високої військової дисципліни і героїзму. Кубинці пам’ятають нас і високо цінують наш подвиг. Державна Рада Республіки Куба до 40-річчя тих подій нагородила 191 воїна-інтернаціоналіста з Хмельниччини бойовими нагородами — медалями «Воїн-інтернаціоналіст» першого ступеня.