Село Гоголі – один з найкрасивіших, заквітчаних Божою милістю  куточків Поділля й України, що манить і хвилює мене з раннього дитинства. Бо тут я виріс – у цьому чарівному з розлогими полями і луками селі, де такі пишні сади і зелено-золотаві гаї, дзеркальні ставки і затінені черешнями вікопомні шляхи. Що й казати, село Гоголі (перша згадка 1652 р.), як і увесь Віньковецький край, багате історією, природою, культурою, а головне, людьми. Тут мирно уживалися українці, поляки, росіяни, роми. Для мене був близький і зрозумілий сільський циганський хутір зі своїми звичаями і традиціями, ромською мовою. Відомо, що у 1604 р. в Гоголях діяла православна церква, а в 1777 р. – була збудована нова на честь Св. Параскеви. І тільки в незалежній Україні церква відродилися. Божу службу проводить о. Петро.     

Так сталося, що я народився 1948 р. на Миколаївщині, куди на початку 1930-х років родина мого дідуся Євтуха і бабусі Наталі Слободянюків з донькою Ганною, синами Яковом, Степаном, Михалком була переселена з
с. Балина Літинського району Вінниччини. Там, у Любоіванівці Арбузинського району мій батько Яків побрався з такою ж переселенкою-сиротою Марією Юхтимівною Крутою з с. Гоголі, що на Віньковеччині. У 1953 р. батьки переїхали на мамину батьківщину – у маленьке на 100 дворів с. Гоголі, яке стало для мене найдорожчою школою людяності. У Гоголях жила велика мамина родина: сестри –  Юстина Хмільовська з чоловіком Григорком, синами Філіпом, Авінером і донькою Мариною; Настя з чоловіком Василем і сином Володимиром; братами: Семеном з дружиною Варварою та синами Григорієм, Володимиром і Михайлом; Василем з дружиною  Мариньою, донькою Геньою, синами Миколою і Володимиром. Їхні сини, доньки,  онуки, одружившись, покумувавшись, породичалися з більшою частиною односельчан. Родина жила великою поважною дружною сім’єю.
Тут я виріс, пізнавши високість людських стосунків, безмежність людської доброти, надійність взаємної самовіддачі, великої працьовитості.
 Неповторним було дитинство в розмаїтті сільських подій, традицій, звичаїв, своєрідності хлоп’ячого «самоврядування». Ще в ярах стояв сніг, а ми – дітлахи – вже босоніж прокладали стежки. Важливим об’єктом дитячої уваги була стайня, де ми знали ім’я кожного коня з його норовом – добрим чи не дуже. Прокататися на коні було вищим бажанням. Купався з хлопчаками у дзеркально чистих водах сільських ставків, вкритих ліліями, рястом та стеблами аїру, зариблених і повних різного птаства. Плавали «наперегонки», пірнали, ловили карасів, линків, коропів... З великою насолодою до пізньої ночі (при гасовій лампі) «поглинав» книжковий фонд сільської бібліотеки. А які фільми демонструвалися у переповненому сільському клубі! Їх мрійлива героїка переповнювала наші дитячі душі.
Регулюючо-виховними чинниками взаємин у сільській громаді була порядність, повага до старшого, працьовитість, взаємодопомога, а головним моральним регулятором поведінки і міжособистісних стосунків  були сором і громадський осуд негативних вчинків.
Гоголяни завжди виділялися гордою, принциповою життєво-патріотичною позицією, яка формувалася на багатовікових народно-історичних традиціях самопожертви у відстоюванні національних інтересів, закладених земляками. Тут я дізнався про  історичну долю засновника села – подільського полковника і гетьмана України Остапа (Євстафія) Гоголя (прадіда письменника Миколи Гоголя). Слухав спогади про доброзичливу поміщицю Марію Дем’яновську (рідну тітку А. Ахматової). Гордився борцями за волю Української Народної Республіки – отаманом Бернадським та підпільниками повстанців УНР Фрединських, що жили на невеличкому придорожному хуторі. Батько розповідав про свого односельця з с.Балина Літинського району, отамана УНР Якова Гальчевського.
Не оминали село й біди. Десятки людей померли від голоду у 1932-1933, 1949 роках. За сфабрикованими кримінальними справами начальника Віньковецького РНКВС, молодшого лейтенанта Петровського (справжнього ката, кривавий слід якого тягнувся численними жертвами у кожному селі) у 1937 р. до десяти років концтаборів були засуджені мешканці села Ілько Дода, Юстин Слободянюк, Клим Тібенко, а Івана Яворського розстріляли.
З липня 1941 р. по квітень 1944 р. Гоголі були під німецько-фашистською окупацією. Село маленьке, віддалене, тому не перебувало під пильною увагою окупантів. Через те тут знаходили прихисток партизани, які проводили бойові акції у навколишніх селах. У стодолі Михайла (Михаїла) Гордєєва була стайня для коней та склад зброї партизанського загону. Партизанів із сусідніх сіл Охрімовець, Нетечинець, Женишковець та інших переховували, лікували від поранень Іван Бондар, Іван Максимишин, Василь Герасімов. У селі переховувались від нацистів віньковецькі євреї. За протистояння окупаційному мадярському загонові посеред села був застрілений Йосип Марущак. На каторжні роботи до рейху були насильно вивезені
В. Слободянюк, М. Хмільовська, Марія і Станіслава Андрійчуки, Г. Герасімова, Н. Рачок, Ніна і Зіна Бондарі; загинули в неволі Ф. Кондратюк, Г. Яворська.
Понад 60 односельчан пройшли важкими дорогами війни, зокрема: Г. Бень, З. Бень, І. Бень, В. Вуйлов, Л. Герасімов, В. Гордєєв, В. Герасімов, А. Дмітрієв, А. Засаднюк, Г. Крутий, А. Яськов та інші. Прикордонник С. Хмільовський у перші дні війни загинув на Рівненщині.  Самійло Репутін у боях за Київ отримав звання Героя Радянського Союзу. Загинули в боях з фашистами М.Біленький, О.Лірник, І.Маркевич, Л.Дмітрієв та інші. Мій батько закінчив війну піхотним комбатом – капітаном, пройшовши з боями від Ізмаїла, Одеси, Севастополя до Сталінграда, брав участь у битві на Курській дузі, у визволенні Києва, Житомира, Калінінграда. Був п’ять разів поранений і тричі контужений.
Після війни батько працював колгоспним ковалем і пасічником. Замість дитячого садка я з ним щодня «ходив на роботу» в кузню та сусідню стельмашню. Тут козацької постави стельмах дядько Іван Засаднюк з батьком робили вози, кінні сани, плуги, борони, ремонтували віялки, сівалки, «лобогрійки». Забезпечували односельчан необхідним побутово-господарським інвентарем (лопати, сапи, ножі, серпи, рогачі). Знатні теслярі Петро Бень, Василь Коржовський, Михайло Засаднюк, Роман Герасимов зводили хати, покривали дахи, виготовляли хатні меблі.
Згадую, як квітує поле голубим килимом медоносної фацелі, що переходить у білосніжний гречаний покрив. Рівними рядами вишикувалися вулики. Молодий батько чаклує біля вуликів у фантастичному бджолиному вихорі. Зі своїми друзями Віталієм Андріюком, Василем Герасімовим, Сашком Качуринцем, Анатолієм Челюбєєвим смакуємо медовими щільниками у батьківському пасічниковому курені. Кращого раю на землі не було…!
Батько разом із садоводами Денисом Бондарем і Степаном Герасімовим (Смичком) із зернят виростили яблуневі саджанці для посадки трьох масивів колгоспних садів. Батьківський домашній гектарний сад і сьогодні обдаровує смачними плодами онуків. Гоголі донині славляться своїми розкішними садами: тут кожна родина вирощує чудові сорти фруктів, та й взагалі у селі немає садиби, яка більше ніж на половину не була б засаджена садом. Гоголівські садоводи здавна вирощували рідкісні сорти яблук, груш, слив, возили продавати їх у найвіддаленіші краї. Селяни сіяли коноплі, з прядива яких виготовляли рядна. А молочко з конопляного сім’я було делікатесним соусом до пиріжків і коржів. На кожному городі ріс мак, але про його наркотичне використання ніхто й гадки не мав.
Вражає волелюбність гоголян. Після війни був засуджений до розстрілу (потім замінили на 25 років заслання у Воркуті) за участь у місцевій молодіжній підпільній організації ОУН Анатолій Прокопович Андрійчук. Більше десятка його побратимів із сусідніх Женишковець отримали різні тюремні терміни. У 1950-х роках, коли в країні здійснювалось укрупнення колгоспів, незважаючи на неймовірний тиск влади, Гоголівський колгосп «Колос», а згодом – ім. 40-річчя Жовтня, залишався єдиним в республіці самостійним господарством. Це було недопустимим на той час. Колгосп очолював Борис Якович Ковальчук – людина мудра, талановита, справжній господар. Прийнявши господарство з волово-кінною тягою (дві полуторки, 10 волів і два десятка коней) та примітивними виробничими засобами, Борис Якович вивів його в передовики по всіх показниках колгоспного виробництва. Були збудовані молочно-тваринницькі та птахоферма, машинно-тракторний стан, три ставки, дитячий садок, медпункт, посаджено три великих яблуневих сади, здійснена електро- та радіофікація села. Згодом гарні справи Б. Ковальчука гідно продовжували голови правління Г. Анур’єв, О. Григор’єв, О. Шпак, головними бухгалтерами колгоспу були мої двоюрідні брати: Василь Крутий,  Володимир Слободянюк.
У колгоспі працювали високопрофесійні механізатори Василь Барвінок, Олександр Гордєєв, Михайло Дунець, Василь Качуринець, Борис і Василь Пугачі, І.Андрійчук, Володимир Крутий, Володимир Кащук, Михайло Пеньков, Євген Максимішин, Євген Бондар, Анатолій і Павло Челюбеєви, Микола Біленький, Володимир Дімідов, Петро Загородний, Сергій Константінов та його син Микола, електрик Олександр Явтуховський. Великою пошаною користувався незмінний бригадир машинно-тракторної бригади Філіп Хмільовський. Донині згадую, як виводив цілу ніч, немов пісню, далеко за селом у полі трактор-орач.
У колгоспі було більше двох десятків автомашин. На них працювали досвідчені водії П. Скорбатюк, Л. Герасімов, О. Білюга, В. Рачок, С. Засаднюк, А. Кащук, А.  Гордєєв, А. Марущак, С. Дімідов, М. Бондар, Л. Гордєєв. Самовідданою працею відзначалися працівники ферм (доярки, свинарки, тваринники): Л. Марущак, Г. Максимишина, В. Челюбеєва, М. Рупор, Н. Біленька, Л. Дунець, Є. Коцюба, Р. Герасімова, В. Пугач, Н. Хмара, О. Токар, Галина і Юлія Демидови, Л. Карлін, Є. Дода, Г. Гордєєва. А як не згадати добрим словом ветфельдшера Петра Цибульського, фотографа Леоніда Слободянюка, кіномеханіків Петра Недороду, Володимира Щуцького, Анатолія Біленького, весельчака-баяніста Петра Загородного.
Вагомий внесок у соціально-культурний розвиток села зробили  завідуюча ФАП Цезарія Засаднюк, учителі Віталій Вуйлов, Галина Герасимчук і Неоніла Максимишина, завідуюча бібліотекою Тамара Засаднюк, завклуб Броніслава Явтуховська.
А ще гордістю кожної оселі є вишивка, тут кожна дівчина і жінка вміє вишивати. Особливою майстерністю славилися вишивальниці Надія Барвінок, Марія Кравчук, Валентина Біленька.
Поширеними в Гоголях були багатодітні родини Дімідових, Дунців, Засаднюків, Крутих, Лірників, Скорбатюків, Токарів. Їхні квітучі садиби прикрашали вулиці з самобутніми назвами: Левада, Мочарі, Хутір, Ярок.
Гоголівські жінки носили неймовірно красиві українські імена: Броніслава, Варвара, Василіса, Варця, Гафійка, Гилєнка, Горпина, Дарка, Домка,  Килина, Ксенька, Марценька, Мотря, Настя, Пракся, Варвара, Христина, Дарка, Федора, Фросина, Харитина, Христина, Югина, Юстина! Чоловіки теж йменувалися по-українськи гордо: Борис, Гордій, Денис, Данило, Іван, Ілько, Карпо, Клим, Кузьма, Максим, Никифір, Павло, Прокіп, Самійло, Семен, Тарас, Назар, Федір, Юстин, Юхим, Юхтим, Яким, Яків.
А які пісні співали в моїх рідних Гоголях! Село виділялося своєю неповторною співучістю. Пісня супроводжувала нелегку колгоспну  працю, сільську толоку післявоєнної відбудови людських осель, створювала справжній театр народного весілля, звеличувала історичну долю народу. Колективний спів згуртовував людей, знімав розчарування від безвихідного безправ’я, невиїзного безпаспортного становища, непосильних податків, обов’язкових державних позик, втому від безрозмірних норм дармових колгоспних робіт. Кожен знав і вмів співати безліч пісень – ліричних, жартівливих, обрядових, історичних, танцювальних… У мене весь рід був співочий: гарний голос мали батьки, сестри Надя і Люся. Батько грав на гітарі, мама – на балалайці. Я був незмінним гармоністом на танцях  у сільському клубі.
А ще в Гоголях (як і в кожному селі та колгоспі Хмельниччини) традиційно грали духові оркестри, які відзначилися високим рівнем мистецького виконання, багатством репертуару. Прекрасними сільськими музикантами були мої двоюрідні брати Філіп Хмільовський (корнет), Володимир (корнет) і Сергій (бас), а також Сергій Константінов (баритон), Василь Піка (бас), Геннадій Стерніцький (тенор), Василь Барвінок (тенор), Володимир Дімідов (альт) та ін.  Згодом утворили молодіжний оркестр. Я на першому тенорі зі своїми ровесниками-оркестрантами В. Герасімовим, О. Качуринцем, А. Челюбєєвим (корнети), В. Фурманом, Л. Суйботом (баси), Володимиром (тенор) і Анатолієм Скорбатюками (альт), А. Савуляком (баритон), В. Москалюком (вел. барабан) грав на весіллях, сільських урочистостях і вечорах у сільському клубі. Керував оркестром мій двоюрідний брат Філіп Хмільовський. У 1983 р. я допоміг колгоспові придбати новий комплект духового оркестру Київської фабрики музичних інструментів.
До речі, саме сільський духовий оркестр визначив мій подальший професійний вибір: пройшов трудовий шлях від посади завідуючого  сільським клубом до начальника Хмельницького обласного управління культури, директора обласного архіву. Після закінчення 8-ми класів Женишковецької десятирічки в 1963-1967 рр. у Кам’янець-Подільському культурно-освітньому училищі отримав фах керівника духового оркестру, освоїв гру на кларнеті, саксофоні, тромбоні, фортепіано, гітарі. В армії (служив у м. Шепетівці) грав і керував військовим духовим і естрадним оркестрами, вокально-хоровим колективом. Згодом очолював Хмельницькі обласні 10-місячні курси підготовки керівників художньої самодіяльності, обласний Будинок народної творчості, відділ культури Хмельницького міськвиконкому. Створив єдиний в Україні жіночий духовий оркестр Сатанівського цукрового заводу, у складі якого грали
45 жінок і дівчат. Вперше в області запровадив свята духової музики і марш-паради духових оркестрів. А ще закінчив Київський державний інститут культури, аспірантуру, захистив дисертацію в Київському університеті ім. Т. Шевченка. Був режисером-постановником  провідних обласних культурно-мистецьких заходів, написав більше двох десятків книг. Згодом став академіком і керівником Хмельницького регіонального відділення Української технологічної академії, професором Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії. Вважаю, що усі ці мої якості і досягнення закладені сільською хліборобською культурою, прикладом працьовитості сільської громади, батьківським вихованням.
На жаль, сьогодні село занепало, заніміло, опустіли гамірні вулиці. «Нові українці» колись прекрасне господарство спустошили, техніку розбазарили, ліси вирубали. Наразі в селі немає жодного трактора, вантажного автомобіля, зруйновані ферми, заросли бур’янами сади.
Село перестало співати! А це вже дуже погана прикмета не тільки для нього, але й для всієї України.
Мене обіймає смуток за своїми незабутніми, рідними, найдорожчими для душі Гоголями:
Там де луки в отаві втопають
Й солов’їні сади і гаї,
Зорі срібні ставки умивають –
Наймиліші душі Гоголі!

Люди працю важку пам’ятають,
Жили гордо в біді немалій,
Мов у вирій кудись відлітають
Найдорожчі мої Гоголі!

Тут жертовно боролись за волю
І здобутки були немалі,
Щоб онук тут знайшов світлу долю –
Життєдайні мої Гоголі!

Зародіть в моїм серці надію,
Станьте знову в душі на чолі,
Як кохаю я вас, про вас мрію –
Недосяжні мої Гоголі!

***
Серпанкова червнева хмаринка
Пронеси мене в ніжний той рай,
Де майнули роки, мов хвилинка,
Й не спіши, зупинись, постривай.

Покажи мені миле дитинство,
Батька й матір мені покажи,
Що плекали життя, мов намисто,
Про безмежну любов розкажи.

Про моїх земляків-гречкосіїв,
Славу й мудрість ти їх пронеси,
Щоб збулося усе, про що мрію, –
Ласки в Бога за все попроси...