Надрукувати
Категорія: Історія
Перегляди: 1485

У третьому томі трилогії Володимира Білінського «Україна – Русь. Українська звитяга» вміщене дослідження автора зовсім невідомої сторінки нашої історії часів української революції під назвою «Похід полковника Болбочана на Крим». У ньому події сторічної давнини, як і постать полковника Петра Болбочана, описані на основі фактів, які в минулому вперто приховувалися.

Аби читачі зрозуміли, про що йтиметься, згадаймо попередні події тих років.
23 червня 1917 року Українська Центральна Рада, що почала діяти після створення у Росії Тимчасового уряду (15 березня 1917 року), проголосила 1-й Універсал, яким визнала автономію України у складі єдиної Російської держави.
Після більшовицького перевороту 7 листопада 1917 року, Центральна Рада
20 листопада проголосила 3 Універсал, яким оголосила Українську Народну Республіку (УНР) як автономну частину майбутньої демократичної єдиної Російської Федерації. На що російська так звана федерація послала на Українську Народну Республіку своє військо, аби заборонити те робити.
Українська Народна Республіка у той час разом із Російською республікою вели у Бресті переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною про мирний договір. Оскільки УНР не була проголошена незалежною державою то, зрозуміло, що вона не мала права підписувати міжнародні угоди.
22 січня 1918 року Мала Рада (головний робочий орган Центральної Ради між її сесіями) оголосила 4 Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалася незалежною державою.
В ніч на 25 січня Центральна Рада затвердила своїм 4 Універсалом остаточну редакцію тексту про незалежність України.
У ніч на 9 лютого 1918 року в Бересті-Литовському був укладений мирний договір, яким Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія визнавали незалежну Українську Народну Республіку. Після того Україна попросила в них допомоги проти більшовицького агресора.
13 лютого 1918 року укладена українсько-австрійсько-німецька угода про надання Україні воєнної допомоги, а вже 18 лютого австро-німецькі дивізії вступили на терени України. 2 березня українські війська звільнили Київ, а до кінця квітня московське військо, люто огризаючись, покинуло Україну.
Саме про воєнний похід 1918 року групи українських військ, яка переросла в корпус, і йтиметься в нашій розповіді.
Зазначимо: більшовики після повернення української влади до Києва втекли на схід і південь. Всіма цими російськими більшовицькими силами командував офіцер Михайло Муравйов — вішатель. Його штаб до 20 березня перебував у Катеринославі, а потім у Харкові.
Тому, зрозуміло, що українське командування віддало своїм військам наказ передовсім розгромити та вигнати з України більшовицькі війська. На бік та захист Української Народної Республіки у 1918 році ставали переважно новостворені козацькі війська (загони).
Саме у другій половині 1917 року в Києві створений 1-й козацький імені Богдана Хмельницького полк, який українська влада тут же відправила на фронт, а «палкі московські патріоти» хотіли його знищити ще дорогою. Так Центральна Рада опинилася перед бандитською Москвою в кінці 1917 — на початку 1918 року незахищеною.
Тільки 2 березня 1918 року, на той час уже 1-й Запорозький козацький полк повернувся до Києва.
«У полку за вживання московських матюків належала кара, а старшини ще накладали один на одного грошовий штраф за будь-яке російське слово, яке вихопилося з вуст. Кошти йшли на користь Старшинського зібрання...» (Остапенко П. В. «Усі видатні постаті історії України». Харків. 2007 р.). Так в Україні почало появлятися національне військо.
27 березня українські загони захопили Полтаву. Московити тікали далі.
6 квітня 1918 року частини Української армії побідно увійшли до Харкова. Тут із них створили Запорозький корпус національних військ.
«У склад корпусу входили такі частини: 1-й Запорозький ім. гетьмана Дорошенка піший полк (командир полку полковник Загродський), 2-й Запорозький піший полк (командир полку полковник Болбочан), 3-й Гайдамацький піший полк (командир полку полковник Сікевич) і 3-й Запорозький ім. гетьмана Богдана Хмельницького піший полк (командир полковник Шаповал). Ці полки сформували 1 дивізію і мали зі свого складу виділити 2 дивізію. Командиром 1 дивізії був призначений полковник Болбочан...
Окремо до складу корпусу входили: 1-й Запорозький ім. Костя Гордієнка кінний полк (командир полковник генштабу Петрів), 1-й Запорозький гарматний полк (командир полку полковник Вячеслав Перфенієв), 1-й Запорозький інженерний полк (командир полку полковник Олександр Кузьма), 1-й автоброневий дивізіон (командир сотник Олександр Болдирів), кінно-гірський дивізіон (командир полковник Алмазов) і повітроплавний відділ.
Попри коротке існування, частини корпусу мали внутрішню спайку, великий запал до боротьби й високу патріотичність. Це був свіжий, здоровий здатливий матеріал, з якого можна було виплекати найкращих загартованих вояків, що могли б стати міцним фундаментом будучої нашої армії...» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб «Холодний Яр», 2014 р.).
Запорізький корпус розділили на частини і кинули на визволення українського півдня. Перша частина у складі — 2-й Запорозький піший полк, 1-й імені Костя Гордієнка кінний полк, інженерний курінь, автопанцирний дивізіон, три легкі і одна важка батареї, кінно-гірський дивізіон і два бронепотяги на чолі з полковником Болбочаном рушили на Крим по лінії Харків — Лозова — Олександрівськ — Перекоп — Севастополь.    
«Група мала своїм завданням випередити німецьке військо в цьому напрямку, знищити більшовицьку армію, яка прикривала підступи Кримського півострова, й захопити Севастополь. Конечною ціллю цього походу було захопити Чорноморський флот, який стояв у Севастопольській затоці й мусив би попасти до рук українського війська, як і все величезне майно кримських портів. Виконання цієї частини наказу «мусіло робитися в секреті від головної команди німецької армії в Україні...» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб «Холодний Яр», 2014 р.).
Кримська військова група на чолі з Болбочаном вирушила з Харкова 11 квітня 1918 року, надвечір. Уже
12 квітня потяги війська полковника Болбочана прибули на станцію Лозова, далі — до Павлограда, де їх тепло зустріли місцеві мешканці та ескадрон павлоградських гусарів з музикою.
«У Павлограді приєднався (тимчасово. — В. Б.) до групи кінний Павлоградський гусарський полк. Це був кадровий полк російської армії, який пізніше українізувався. Йому просто дивом вдалося зберегтися від більшовицького розгону. Під час більшовицької влади цей полк ніс залогову службу в Павлограді, але довідавшись про відступ (першу втечу більшовиків з України. — В. Б.)...,(одразу) виступив збройно проти них і не дав їм можливості затриматися на лінії Павлограда...» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб «Холодний Яр», 2014 р.)
Перед військом Болбочана на шляху до Криму постала добре укріплена вузлова станція Синельникове. Оскільки Болбочан мав наказ першим захопити Крим, то зрозуміло, що Синельникове він узяв без будь-якої допомоги німців. Українці просто сміливо вдерлися своїми бронепотягами на станцію — і більшовики змушені були тікати.
Після падіння Синельникового більшовики розділилися на дві групи: одна втекла на Чаплине для захисту Донецького водозабору, друга, так звана «Червона армія Кримської Соціалістичної Республіки», відійшла на завчасно укріплену лінію оборони від Дніпровського лиману по Дніпру до Берислава, а від Берислава через Торівку-Калку на Мелітополь і Бердянськ. Лінія оборони була сильно укріплена та мала велику кількість привезеної з Севастополя важкої артилерії.
Кримська група військ, не даючи змоги відступаючому противнику закріпитися на нових рубежах, переслідуючи його, 16 квітня завдала удару по місту Олександрівську (сучасне Запоріжжя) і захопила його.
Більшовики змушені були відступити на свою головну лінію оборони: Берислав—Мелітополь—Бердянськ.
В Олександрівську українське військо полковника Болбочана затрималось для зустрічі союзників австрійців, які 17 квітня пароплавами з Херсона прибували до Олександрівська (сучасного Запоріжжя). Австрійці були здивовані, коли замість німців вони зустріли в місті українське військо. Та не менше були здивовані українці, коли замість австрійців вони побачили Українських січових стрільців на чолі з архікнязем Вільгельмом (пізніше — український полковник Василь Вишиваний).
«17 квітня Запорозці на чолі з полковником Болбочаном виступили в бойовому ладі з залізничної станції до міста. Назустріч Запорозцям вийшов полк УСС, духовенство в ризах, із хрестами і хоругвами, а за ними — кількадесяти- тисячний натовп народу. Йшли побачити на власні очі те легендарне військо, що ніби Богом, карою небесною було послане на червоних катів за кривди великі, за море сліз, що вилились осиротілими матерями, жінками і дітьми невинними.
Йшли тихо, затаївши дух, вдивляючись уперед. А там напроти їх, у струнких рядах, шикуючися, йшов людський мур зі щетиною багнетів, прапором на чолі, а на прапорі мали вишитий образ Охтирської Божої Матері. Попереду їхав полковник Болбочан зі штабом, за ним оркестр, а далі — кілька тисяч Запорозців у тісних рядах з кулеметами, бомбометами, роверами, а ще далі — Запорозька кіннота, гармати і автопанцирники. Коротка команда — військо стало. Дві живі стіни зійшлися. Зняли шапки запорозький полковник і його оточення та підійшли під благословення панотців...
Не вірили Січовики, що вони побачать в Україні так добре вишколене військо. А не диво, бо в одному тільки 2-му Запорозькому полкові було 1200 старшин...» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб Холодний Яр, 2014 р.).
18 квітня полковник Болбочан кинув усі свої сили на Мелітополь, де зайняла оборону армія «Кримської Соціалістичної Республіки» на чолі з командувачем Гольдштайном. «З великими зусиллями козачі лави під прикриттям запорізької артилерії (та бронепотягів. — В. Б.) просувалися вперед».
«Чимало пішло охочих козаків з Олександрівська, а в сотнях показалося багато дивних постатей в австрійських мундирах, але в запорозькій шапці та зі свіжовибритою головою з невеликим оселедцем посередині...» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб Холодний Яр, 2014 р.).
Того разу українському війську допоміг розгромити більшовиків полковник Дроздовський, який зі своєю офіцерською частиною, сформованою на Румунському фронті, відступав із Ясс на Дон...
Більшовики тікали з України панічно, кидаючи все захоплене та награбоване майно. Наше військо захопило в Мелітополі великі трофеї: склади постачання, зброю, автотранспорт, аероплани та невеликі моторні човни, які більшовики вивозили з Севастополя.
«Після поразки ворога під Мелітополем передові... (частини війська. — В. Б.) Кримської групи, насідаючи на нього, не давали більшовикам можливості затриматись і зорганізувати оборону... Метою було... зайняти Сиваш до того моменту, поки... більшовики встигнуть зайняти окопи і приготуватися до оборони...» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб Холодний Яр, 2014 р.).
Розуміючи, що німецькі війська можуть стати на заваді українській Кримській групі в захопленні Криму та маючи за спиною дуже ненадійний у ті часи уряд, полковник Болбочан вирішив переговорити з командиром 15-ї німецької дивізії генералом фон Кошем, який йшов услід за ним та, як здогадувався Болбочан, теж мав завдання захопити Крим, а головне — кораблі Чорноморського флоту.
20 квітня до Мелітополя прибув штаб 15 німецької дивізії та сам генерал (Роберт) фон Кош. Полковник Болбочан того ж дня зробив візит до генерала, хоча й не підпорядковувався йому. Та розумів, що із союзником ворогувати не слід. У кожного були свої інтереси.
«У розмові довідався полковник Болбочан, що генерал Кош має завдання зі своєю дивізією форсувати Сиваш і зайняти Крим і що на Перекоп буде наступати німецький корпус, якому допомагатиме флот...
Болбочан не міг перед генералом утаїти своєї мети і сказав:
— Мушу з приємністю сконстатувати, що завдання моєї групи ідентичне із завданням вашої дивізії...» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб Холодний Яр, 2014 р.).
На цьому й порозумілися.
«Наближаючись до Сиваша, Болбочан увесь час посилав телеграфом від імени розбитої ним Червоної армії в штаб оборони [Криму] туманні... (повідомлення. — В. Б.), запевняючи в існуванні червоного фронту перед Сивашем... Передові частини Запорожців кільцем обхопили підступи до Чонгарського мосту і не пропускали... (більшовицьких втікачів. — В. Б.). З допомогою... полоненого зі штабу більшовицької армії, який знав ворожий шифр, Болбочан послав донесення «Штабові Оборони», що фронт перед Сивашем прорваний, але частини під натиском ворога відходять в порядку. Першими відходять бронепотяги, забезпечуючи... (тили. — В. Б.) від ворожих банд, що прорвались...» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб Холодний Яр, 2014 р.).
Не маючи інших повідомлень, «Штаб Оборони Кримської Республіки» мусив вірити телеграфу. Таким чином українське військо заволоділо уцілілими сивашськими мостами. І хоча чонгарські мости були заміновані, та бійці 2-го Запорозького полку, які супроводжували бронепотяги, з цією проблемою справилися дуже швидко. У швидкоплинному бою з більшовиками відзначилася перша сотня полку на чолі із сотником Зелінським (Зілинським).
Переправивши більшу частину війська на півострів, полковник Болбочан, не зволікаючи, розпочав наступ на Джанкой і заволодів ним.
Більшовики ганебно тікали...
«Інтенсивність наступу і його безупинність, з одного боку, а також часті появи противника на фронті... (у тилах. — В. Б.), з другого боку, вимагали від українського війська виявлення найвищого напруження. Йшло воно, отже, без од- починку і вдень, і вночі» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб Холодний Яр, 2014 р.).
В розпалі була весна, цвіли сади, зеленіли поля, буяла кримська природа.
«22 квітня мешканці селищ Демерджі, Кизил-Таш, Корбекли, Кучук-Узень і Шуми повстали проти радянської влади. До них приєдналися вершники кримськотатарських ескадронів, які від січня вели партизанську боротьбу в горах, і за два дні повстання поширилося на степовий Крим та узбережжя від Євпаторії до Судака.
Увечері 22 квітня частини Кримської групи захопили Джанкой і звідти трьома колонами вирушили на Сімферополь, Євпаторію та Феодосію. Уранці 24 квітня кінні гайдамаки Запорозького корпусу Армії УНР звільнили Сімферополь і того ж дня козацькі підрозділи спільно з кримськотатарськими ескадронами звільнили Бахчисарай...
До кінця квітня весь півострів був звільнений від більшовиків. За свідченням очевидця, ніде в Україні українських вояків не зустрічали із таким захватом, як у Криму...» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб Холодний Яр, 2014 р.).
24 квітня через Перекоп до Криму вступили німецькі війська 52-го корпусу. 26 квітня о 12-й годині генерал фон Кош прислав до Болбочана делегацію з принизливими умовами. Болбочан рішуче заявив німцям, що відхиляє їхні вимоги і аби показати, що не жартує, наказав війську готуватися до бою. Все те відбувалося на сімферопольському вокзалі.
«Перша сотня 2-го Запорозького полку під командою сотника Зелінського... котра, згідно з (планом) Болбочана, мала зайняти залізничний... (вокзал. — В. Б.) і пробиватися в місто, на очах делегації вишикувалась перед...(вокзалом. — В. Б.), по команді розділилася на відділи і рушила на німецькі кулемети, які стояли на пероні. Німці... очистили перон, залишивши 4 кулемети. Сотня не рушила німецьких кулеметів і тільки — люфа до люфи — приставили свої кулемети...» (Борис Монкевич. «Похід Болбочана на Крим». Київ: Історичний клуб Холодний Яр, 2014 р.).
Не слід це сприймати як «німецьку боязнь». Тодішні німецькі солдати й офіцери своїми очима бачили героїзм українського війська і не бажали йому причиняти шкоду. Врешті-решт обидві армії були між собою союзними.
Як завжди, наша біда була в нашій еліті. Це добре видно по знаменитих 4-х Універсалах Центральної Ради. Переважна більшість тогочасної української верхівки бачила себе тільки в автономії з Москвою, і не інакше.
Тому 27 квітня 1918 року з Києва надійшов наказ: Болбочану з військом покинути Крим. 29 квітня 1918 року в Києві відбувся переворот, і до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.
На початку травня 1918 року Кримська група Української армії покинула Крим і повернулася до Мелітополя