Якщо брати, то хамузем. Імперський ординець по-іншому вчиниити не може. Звичка: де ступила нога, то все забирає рука.

Мова — не про загребущість матеріальних речей, а про духовний спадок. Прибравши Русь-Україну, московський ординець привласнив усі наші історичні пам’ятки, зокрема і «русскую книжность». Наприклад, в історико-біографічному альманасі «Прометей», т. 16 читаємо: «Среди произведений, которые могут быть поставлены в ряд выдающихся не только в русской, но и в мировой литературе средневековья, «Слово о законе и благодати» митрополита Иллариона (середи-
на XI в.), «Повесть временных лет» (начало XII в.), «Поучение Владимира Мономаха» (начало XII в.), «Слово о князьях» (вторая половина XII в.), «Остромирово Евангелие», первую точно датированною полную русскую рукопись 1056-1057 годов». Автори з пієтетом і погордою називають твір, подібного якому важко знайти в світовій літературі, — це «Слово про Ігоровий похід». Сам К. Маркс, нагадують вони, сказав: «Слово…» було закликом «русских князей к единению какраз перед нашествием собственно монгольских полчищ». А московити «об’єднуватися» завжди з міцними обіймами прагнули, якщо навіть цього не хотіли близькі і далекі сусіди. Ось і нащадки-русичі обурюються «спільними» набутками… Та «великорос» наполегливий, хоч і хвалить чуже: «…блискуча, оригінальна культура Київської Русі була спільним джерелом культури трьох східнослов’янських народів — українців, росіян, білорусів». Придумали міф, діючи за принципом, видавай за своє, але якщо неможливо, то «великодушно» ділися з «братами».
Однак повернемося до Марксової цитати. Так, вона належить йому. Як і оця: «Не сувора слава норманської доби, а криваве болото монгольського рабства було колискою Московії...». В тій же праці «Таємниці дипломатичної історії ХІХ століття», яка в Росії ніколи не друкувалася, Карл Маркс писав: «Демонстрація могутньої сили Росії вражала Європу зненацька в різні часи. Вона лякала західні народи, які корились їй, як коряться фатуму, або чинили тільки конвульсійний опір. Проте поряд із завороженим подивом одних Росія викликає до себе також скептичне ставлення інших, яке постійно поновлюється, переслідує її, наче тінь, зростає з її ростом, тож їхній різкий іронічний голос звучить в унісон із стогонами поневолених народів і висміює саму її велич як театральну позу, що має на меті засліпити світ фальшивим блиском і ввести в оману» («Всесвіт», №1-2, 2009).
Дуже співзвучні слова комуністичного теоретика із сьогоденням. Росія лякає Європу, брязкаючи зброєю, стаючи нібито приборкувачем тероризму та неофашизму. Тоді як насправді вона сама є такою. Щодо України, то путінська «театральна поза» намагається затягнути її, непокірну, в «криваве болото» московського рабства. При цьому не втомлюється Кремль глаголити нісенітниці, буцімто давня територія південної Русі — її землі, що київські князі — теж «русские». І само собою — вся культурна спадщина, і Нестор Літописець. Бо хіба не читали Миколи Карамзіна: «Нестор, названий батьком Російської Історії, жив у ХІ ст., став першим Літописцем нашої вітчизни» («Итория государства Российского, т. 1, с. 23).
Чи відповідає це дійсності? Від Катерининських до Путінських часів фальсифікації та брехню тепер не приховати. Професор О. О. Шахматов, наприклад, написавши «Розвідки про найдавніші російські літописні зводи» (1908), «ніколи жодним словом не згадав про свідоме переписування російської історії... Він лише відкидав, однак виправдовував і пояснював очевидний обман. Таке собі вдосконалення брехні», — зауважив Володимир Білінський у книзі другій «Країна Моксель, або Московія» (2009). Особливо багато вставок і спотворень внесено в літопис «Повість минулих літ». Одна з найсуттєвіших - розповідь про закликання Рюрика новгородцями. Цю легенду вписали «реформатори» історії у XVIII ст. Більшість науковців, які служили не істині, а владі, вдавала і запевняла, що подібні вставки — не підробка. Сергій Соловйов, прискіпливо вивчаючи «Повість...» для своєї «Истории России с древнейших времён», виявив: твори, писані російськими та українськими авторами, виділяються. «Новгородський літописець відрізняється короткістю, сухістю оповідання... Оповідь південного літописця, — визнає історик у третьому томі, — навпаки, різниться багатством подробиць, мальовничістю стилю, своєю жвавістю, своїм, можна сказати, художнім характером». Це стосується і «Повісті минулих літ», головної книги XI-XII ст. Нестор залишив після смерті також такі праці, як «Читання про життя та загибель Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського». Славетний Ілларіон — перший руський (український) літописець, написав «Слово про закон і благодать». «Остромирове Євангеліє» — київське, а не новгородське. «Слово про князів» — чернігівська пам’ятка. «Слово про Ігоровий похід» (або «Слово о полку Ігоревім») — не «пам’ятнік трьох братскіх народов». Один із перших довів це київський вчений М. Максимович. Його підтримав (увага, читачу!) російський критик Віссаріон Бєлінський. Той самий, який запевняв самовпевнено, що «Малороссия (тобто Україна — П. М.) никогда не была государством», що «История Малороссии — это побочная река, впадающая в большую реку русской истории». І ось цей автор про автентичність «Слова...» висловився так: «Это произведение явно современному воспетому в нём событию и носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси (тобто України — П. М.), ещё не знавшей варварского ярма татарщины, чуждой грубости и дикости Северной Руси (тобто Московії — П. М.).
Яке ж тоді давнє джерело належить (або такого немає) північному сусідові? У грубезному томі «Памятники литературы Древней Руси. XII век» до російської можна віднести лише «Повість про забиття Андрія Боголюбського» і «Слово Данила Заточника». Загалом до нашого часу, твердять дослідники Я. Запаско, В. Шевчук, дійшло тільки одинадцять рукописних книжок, тоді як Софійська бібліотека в середині XI ст. налічувала 950 книг. Але 1115 року володимирський князь Андрій Боголюбський захопив Київ і чимало з них вивіз до свого містечка. Згодом дограбував наш древній град і книги його син Мстислав. Так почалося нищення давньоруської культури...