Той, хто спрагло і вдумливо вчитується в рядки літературної спадщини Великого Кобзаря, не міг не відчувати магію слова та її предивної енергетичної сили. Ця енергія, прихована в його Слові, хвилює і бентежить, збурює і збунтовує, очищає й осяває душу. Ти стаєш не тим, ким був досі. Ти не почуваєшся окраденим, незрячим, ошуканим блудником, бо тебе пече сором за власну байдужість і безпам’ятство. Ти переймаєшся болями через нашу роз’єднаність і незлагоду, а гордістю і мудрістю — за славних предків. Ти не можеш уже не бути щирим патріотом України. Ти свідомо, інтуїтивно відчуваєш, що світосприймання, доля нації, віра і надія на майбутнє пов’язані з іменем Тараса Шевченка.

Чому ми називаємо нашого пророка воскресителем ідеї незалежної України?
З історії відомо, що перший, хто проголосив ідею самостійної, видільної країни як Козацької держави, був гетьман Петро Дорошенко. Другим її сповідував Петро Іваненко (Петрик) — це мала бути Козацька держава на великокнязівській основі. Такий ідеал мав також Мазепа. У гетьмана Полуботка була Козацька субдержава російської протекції. Деякі гетьмани схилялися під заступництво польських королів. Тарас Шевченко чітко і недвозначно заперечував і польську, і російську орієнтації. Він заявляв і переконував, що лише
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Талановитий маляр був гордий козацькою славою. Гетьманщина для нього бачиться найкращою, демократичною формою існування. У вірші «Сон» дідусь каже про неї як про «Божий рай». Тому в «Тарасовій ночі» поет заявляє: «була Гетьманщина, та вже не вернеться; в ній панували, та більше не будем». І завершує впевненістю, що «тії слави козацької повік не забудем!»
Поет, роздумуючи про нещастя України, запитує: «За що тебе Господь кара, карає тяжко?» І дає відповідь: «За Богдана, та за скаженого Петра, та за панів отих поганих…» Всевишній мучить Україну, що вона прийняла з Хмельницьким спілку з Росією («Занапастив єси вбогу сироту Україну»), оскільки Переяславська угода загнала її «до домовини». За те, що не всі підтримали повстання Мазепи, а значить сприяли перемозі царя Петра І собі на шкоду — ось «гріхи синовні». То нащадкам козаків варто задума- тися над попередженням Господнього гніву про долю України:
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють…
Якщо, звичайно, не змінимося. Якщо не полюбимо щирим серцем матір-Україну.
Поет нарікає, що онуки Гонти і Залізняка стали забудьками: «Їм байдуже, панам жито сіють», а «кат панує». Тому герой поеми «Гайдамаки» Ярема мріє, що «козак оживе, оживуть гетьмани в золотім жупані». Тобто, йдеться про повернення Козацької держави та її самостійності. Історичні біди Шевченко бачить у національному розбраті та роз’єднаності, згубній промосковській орієнтації як «меншого брата». Поет вважав: Бог карає Україну за безпам’ятство та історичні помилки, за втрату національної гідності.
Чи є козаччина ідеалізацією поета? Є й такі голоси в Шевченкіані. Безперечно, що ідеалізував. На те ранній Шевченко і був романтиком, як чимало поетів у світовій літературі. Але «журба за втраченим минулим набувала виразно політичного забарвлення, закликом до боротьби за відновлення слави» (Іван Дзюба). Козацтво для митця є і прославленням, і прикладом його лицарства та геройства для пробудження рабських душ («прочитайте знову тую славу, та й спитайте себе: що ми? чиї сини? яких батьків? ким? за що закуті?»).
Але чому оте згуртоване лицарське воїнство спіткало лихо — розкол і незгода? Героїчне стало сумним, а драматизм історії зростав… Усі хитання і підступи почалися після смерті Б. Хмельницького. В Україні, як пише історик Д. Яворницький, сталася нечувана досі справа: з’явилося два гетьмани по обидва боки Дніпра, які претендували на владу. Запорожці воліли мати Павла Тетерю, а не Якима Сомка — переяславського полковника. Слідом за Сомком виринув і третій претендент – Брюховецький, який встиг уже з’їздити до Москви, очорнивши опонента Сомка… Відтоді почалися інтриги, наклепи, підкупи, зрадництво. Московити щедро підкуплювали старшин, кошових отаманів, ставлеників на булаву, чинячи розбрат і свару між козаками. Колотнеча внутрішня під звабливий дзвін царських золотих монет зробила свою чорну справу.
Побачивши роль «рабів, подножків, грязь Москви, варшавське сміття» в уярмленні України, поет гнівно засуджує «дітей юродивих» і робить головним героєм історії народ. Жалі за минулим, отого «Божого раю», відходять. Настає осмислення поетом конфліктної та суперечливої драми гетьманської історії.
Трагізм ситуації в тому (і це розумів поет), що українська нація була вже не здатна висунути для власного порятунку сильного і мудрого гетьмана-вождя, провідника-організатора. Тепер потребувала вона іншої зброї. Цією енергетичною силою було Шевченкове Слово, здатне відродити Дух народу. Почалася відкрита, а не прихована езопівською мовою, боротьба Поета із самодержавною царською Росією. Начальник жандармів Орлов у слідчому висновку занотував: «Вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ті часи, і про можливість існування України як окремої держави».
Для московської імперії така зухвала «крамола» була страшним злочином. Натомість яскраві картини минулого, за свідченнями багатьох українців, «ударами по серцях» з потужною силою, сприяли національному воскресінню. Відомий поет Євген Маланюк слушно відзначив, що дух козацької доби, дух «козацької шаблі» символізував дух нескореної нації. І Шевченко передав його не лише поколінню «живих», а й «ненароджених».
Радянська імперія теж страхалася духу «слави козацької». Тому втовкмачувала в голови українцям, що це була «націоналістична ідеалізація минулого України», яка «буває на озброєнні й сучасного українського буржуазного націоналізму».
Російська імперія в різних личинах боялася правди Шевченка. Тому свідомо фальсифікувала українську історію та її борців, яких московські завойовники завжди називали «розбійниками», «бандитами», «зрадниками».
Поет гнівно заперечував їм: «За святую правду-волю розбійник не стане». А ще тому не розбійники, переконаний Шевченко, що гайдамаки виборювали особисто не для себе, а для народу волю, — і в цьому різниця та велич боротьби. І щиро вірить, що настане час, «блисне булава», «прокинеться доля». А поки що…
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває…
А іуди… лічать гроші уночі.
Страшне російське самодержавство, а ще страшніше і гидкіше — вірнопіддане їй малоросійство.
Відвертість, прямота вислову — сила Шевченка. Таким був у житті і в творчості. Наприклад, у донесенні ІІІ відділу жандармерії «Про рядового Шевченка» передаються слова поета: «Проміняли ми свою добру Батьківщину на п’яницю безпутню» (Росію).
Тарас Шевченко донині актуальний. Бо знову в Україну вгризлася північна орда, варвари-людоїди ХХІ віку. Знову лютують на нашій землі «визволителі» Малоросії. Та великий син України дає нам віру, що «правда оживе» і «люд окрадений спасе од ласки царської…» (вірш «Осія»).
Будьмо гідними цієї віри. Шевченко і на Майдані, і на війні підтримував і продовжує підтримувати своїм вічним Духом любов до України. Ось «Фронтовий Кобзар» у камуфляжі вояка, виданий у Хмельницькому і відправлений на фронт, де вже третій рік перебуває на російсько-українській війні. «Захалявну книжку», яку підготувала творча група, а освятив митрофорний протоієрей о. Василь, має шалений успіх серед наших бійців. Перший наклад — одна тисяча примірників миттєво розійшовся. Просьби з вогненної межі повторювалися неодноразово. І наклад цього спеціального благодійного видання для захисників України зріс до кількох тисяч. Ось вам сила і моральна підтримка Слова пророка.
І тут доречно нагадати слова Івана Франка про Тараса Шевченка: «Володар у царстві духа зробив для розвалу Російської імперії як тюрми народів, більше, ніж десять переможних армій». Поет робить це і зараз. Бо
...де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Нащо ж себе таки дурить?
Наша любов і шана поету-пророку!