Надрукувати
Категорія: Історія
Перегляди: 680

Четверте століття, перетягнувши і зацвяхувавши, як труну, історію Русі з київського Подніпров’я на себе, Росія прагне підкорити світ і правити в ньому. Така в них, виявляється, продиктована Небесами особлива місія: окультурювати й ощасливлювати «дикі народи». Іншими словами, втягувати в орбіту «чорної діри» прихильників (насправді завойованих) «русского мира». У Московії розуміли: велика нація не може обійтися без великого минулого. Бо велич імперії – не лише в території та озброєнні, а в славі могутніх і визначних предків. Без них вона зміліє у глушині та рабстві. Ось і вирвали хитрощами і нахабно привласнили великокнязівську історію Руси-України… А щоб замести сліди злочину, нашу старовину спорядили в личаки і каптан, розцяцькували латками-міфами – і вийшов «великорос». «Московську блекоту» (Т. Шевченко) перейняв сучасний брехливий Кремль. Але час і світ уже не ті…

Росія не може і не хоче жити без експансій. Ця патологічна звичка, вироблена впродовж багатовікового панування, стала для «асвабатітєлєй» правовою нормою, що не підлягає перегляду. Панічна розгуба, полохливість перед одинокістю на пострадянському просторі не дає їм спокою. Співіснування з державами-сусідами сприймається ними як несправедливість. На їхнє переконання, самостійність України – історичне непорозуміння. Бо її місце – стійло московське. Бо «Україна – це навіть не держава, – переконував Буша-молодшого на саміті НАТО в Бухаресті Путін. І пояснив чому. – Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами». Вірус брехломанії вразив російського президента. І чим далі, тим інтенсивніше він із командою «геббельсівців» сідав «на голку» обману, претензій, маніпуляцій, залякування. Насаджуючи ідеї «єдиного русскаво народа», «русскава мира», Кремль упроваджував в українські спецслужби, армію, владу агентів, підкупляє політичну верхівку, фінансує проросійські рухи, проводить потайні домовленості. Звичайно, Путін не міг допустити підписання угоди України про асоціацію з ЄС.
Майданний вибух став несподіванкою і шоком для Кремля та януковичівських запроданців. Спроби потопити в крові Революцію Гідності не вдались. І тоді Москва розпочала відкриту агресію проти України. Путін розумів: другий Майдан перекреслює не тільки його підступні плани, а й може стати детонатором для Росії… І заявив світу: порушуються права російськомовних, владу захопили «фашисти». Жах і розчарування охопили простих українців: як же могла Росія, з якою ділили хліб-сіль, почувалися братами, раптом підняти зброю проти нас? Та ніхто з попередніх радянських правителів не міг і подумки зважитися на таке!
Ось тут задаймося питанням: невже путінська війна – перша проти України? Заглянувши в глибини історії, з’ясуємо, що ні. Гібридне північне плем’я точило зуби на Київ і Україну неодноразово. Перший протоптав дорогу на давньоруську столицю у 1155 році Юрій Долгорукий, пихатий і жорстокий князь Ростово-Суздальської землі. Саме у ній витворилася нова етнічна спільність, звана згодом великоросійською. Саме відтоді, як пише Наталія Полонська-Василенко, «вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні різниці двох народів» (див. АЛЬМАНАХ, № 1, лютий, 2018 143 «Історія України», т. 1, с. 154). Син Долгорукого – Андрій Боголюбський, дратівливий і запальний, психічно неврівноважений князь прагнув великої та необмеженої особистої влади. За словами В. Ключевського, цей «великорос уперше виступив на історичну сцену». Та ще як! Зібравши численну рать, 12 березня 1169 року вдерся в Київ. Літописець Нестор пише: «І грабували вони два дні увесь город. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон… І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі, і забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганами…» («Літопис Руський», с. 295).
Вдруге боголюбські варвари навідалися 1173 року, але зазнали жорстокої поразки від київських русичів. У 1203 році спокусився на багату здобич смоленський князь Рюрик Ростиславович, який спільно з половцями захопив і пограбував Київ.
Московити вилазками шматували українські території в наступні століття. Наприклад, у травні 1500 р. цар Іван ІІІ оголосив війну Великому князівству Литовському і Руському. Як наслідок, до ворога відійшла земля Чернігово-Сіверщини. Гірше того, на перемир’ї литовський володар не надав значення поступки в договорі (важливої у перспективі) і згодився, щоб Іван ІІІ титулувався «государем усієї Русі». Це означало, що визнано право московських правителів на «київську спадщину». Це, зрештою, завжди підігрівало Москву до війни проти Русі-України.
Війна 1658-1659 рр. Московська орда захопила Миргород, Лубни, взяла в облогу Конотоп. Апетит розпалювався, але жадібних мародерів зупинив Іван Виговський. Під с. Соснівкою, що неподалік Конотопа, гетьман ущент розбив їх. Це була «найблискучіша перемога української зброї за всю історію», – визнають науковці.  Москва ніколи не давала спокою Україні. Особливо за Петра І, Катерини ІІ, Леніна, Сталіна, яких називають «кривавими» і «великими». Про їхні масові злочини, їхній деспотизм знає весь світ. Американський сенатор Керстен (1962) заявляв: «Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна». Цю ж «цівілізіонную місію» продовжує Путін. «Сильну руку» росіяни обожнюють і захоплено підтримують. Схоже, «вічного президента» охопила «погодінська» войовнича манія: «Хто може зрівнятися з нами? Кого тільки ми не можемо підкорити? Хіба політична доля світу в наших руках кожного разу, як ми хочемо вирішити в той чи в той спосіб?» (Це з «Листа щодо російської історії» М. Погодіна майбутньому цареві Олександру І. Історик «пророкував», що могутня Російська імперія стане світовою монархією). До речі, такі ідеї виношували більшовики. Та насамперед вони прагнули захопити владу в містах України, чинячи заколоти з допомогою так званих військово-революційних комітетів. Але в грудні 1917 р. їм це не вдалося ні в Києві, ні в Одесі. Тоді Москва звинуватила Центральну Раду в «контрреволюційності». А вже у січні 1918 р. війська Антонова-Овсієнка розпочали війну проти України… Більшовики захопили Полтаву, Конотоп, Бахмач, далі – трагедія Крут, тисячі розстріляних  бандою Муравйова мирних киян, створення Одеської, Таврійської, Донецько-Криворізької «радянських республік» (як тепер – ДНР, ЛНР). Ленін робив вигляд, що російської армії в Україні нема, а йде громадянська війна.
Тодішній публіцист Сергій Єфремов писав: «…Большевицькі ватажки розуміли, що без Києва їм не стати твердо на своєму становищі. Не досить було повоювати Україну – треба було задушити її серце, треба було вицідити з його живу, гарячу кров…» («Публіцистика революційної доби (1917–1920)», т. 1, с. 490). Ленін, прикриваючись федералізмом народів, ставився до України, як до багатої колонії. Тому нагадував соратникам: «Потерять Украину – потерять голову!» А Троцький-Бронштейн втовкмачував червоноармійцям: «Пам’ятайте… нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії». Тому після першої спроби окупації пішов удруге завойовувати «братів по крові». Спочатку червоноармійці захопили Білгород і Харків. Директорія відмовчувалась. Через два тижні більшовицькій Росії було оголошено війну. Боротьба велася з перемінним успіхом. І все ж з’єднаній армії УНР і УГА вдалося прогнати окупантів, а столицю визволити. Однак закріпити перемогу не судилося – наступного дня, тобто 31 серпня 1919 року, Київ захопили білогвардійці. Денікін, хоч і громив червоних, але не ставився прихильно і до українців. «Ніяка Росія – реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна, не допустить відторгнення України», – заявляв генерал, який не визнавав самостійності «Малоросії». Великодержавний імперський шовінізм, незважаючи на колір, Україну завжди матиме за найціннішу здобич і рабиню… Тоді втретє вступили на нашу землю червоні ординці і завдали смертельного удару (грудень 1919 – жовтень 1921). «Серце України опинилося в большевицькій жмені» (С. Єфремов). У диктаторській закривавленій жмені.  
…Війна, розв’язана Путіним, триває. Та українці впевнені, що колонізувати нашу територію не вдасться. Попри жертви і зрадництво, нахабство і прагнення наживи. Вистоїмо, бо навчені уроками минулої історії. Особливо пам’ятаймо: зв будь-уяких обставин не вірити жодному слову російсько-кремлівських демагогів. Облуда, підступність, нахабна брехня – їхні приховані багнети, готові вразити тіло України. На цьому попеклася більшість провідників УНР, яка сліпо заворожилася солодким димком – федеративною ідеєю з Росією, «братерством народів». Спохопилися, та надто пізно… В цей неспокійний період, аж ніяк не братерський по соціалізму, Михайло Грушевський писав: «Реальні факти на каждім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів, і, мабуть, аж нинішнє «велике потрясіння», сей кривавий напад большевиків на «хохлів» і огонь руїни знищить ті шори, ті пов’язки, котрі лежали на очах українських громадян і не давали їм орієнтуватись у реальних фактах” («Повороту не буде», с. 372). Як і тоді, так і тепер українці прозріли і впевнилися, що ми – осібний народ, зі своєю мовою, історією, традиціями, літературою, а не якісь там «українські клапті в російській історії»; що Росія на пустих словах братня, а насправді – лютий ворог. Черговий доказ тому – путінська агресія.
Злютуємось у культ єдиної нації з єдиним гаслом: «У московську кормигу повороту нема і не буде!» Твердо вірмо у щиру певність першого Президента України: «За нами сила вікових традицій, сила інстинкту національної самоохорони… Ukraina tara da se! Україна своє осягне!”