Українцями пережито три голодомори. Чому вони сталися? Які були на те причини? Як у такій страшній ситуації діяла радянська влада, щоб порятувати якомога більше людей? Чи, навпаки, чому комуністичні верховоди допустили масові жертви, ще й наклали табу на ці трагедії? Знати правду про минуле своїх предків — потреба нових поколінь. Або як висловилася науковець Оксана Пахльовська: «Людина перед жахом минулого — що робити з цим минулим? І з цим жахом? Європа і світ через катарсис Голокосту змінили ментальність: щоб живі могли і мали право жити, невино убієнні мають бути поховані в землю і відроджені в пам’яті, під своїми іменами і зі своїми долями».
«Найстрашніше, коли відчуєте жалість…»
Україна, яка до Першої світової війни забезпечувала зерном ледве не всю Європу, після окупації більшовиками стала голодною. Що це за політика «професіоналів», які за декілька років хлібороби країни-житниці перетворилися на старців? Причина — у тотальному вивезенні хліба до Московії. З наказу Леніна почалося грабіжництво, сприймаючи Україну невичерпним джерелом продовольства. Наведу кілька фактів. 23 лютого 1921 року вождь російського пролетаріату надсилає телеграму голові уряду України Х. Раковському «…регулярно відправляти сорок вагонів продовольства щодня з призначенням — центрові». Наступного дня уточнює завдання своєму ставленику Раковському: «… Вважаю: три чверті взяти сюди (тобто хліба до Москви — авт.), чверть залишити містам і робітникам України». Нетерплячий Ульянов-Ленін шле розпорядження Ворошилову, Фрунзе, Петровському, Дзержинському, щоб армія, чекісти надавали «всіляку допомогу» продорганам для екстреного і швидкого вантаження, охорони і вивезення хліба «для голодуючих центрів Республіки». При цьому він абсолютно не переймався голодом на території України. Бо «тов. Бухарін каже, що врожай на півдні чудовий. Тепер головне завдання всієї радянської влади, питання життя і смерті для нас, — забрати з України 200-300 мільйонів пудів». Бо вождь переконаний, що «величезними є надлишки хліба в Україні». І радить брати загребущими руками особливо з «бандитських повітів». Про темпи грабунку можемо переконатися з таких цифр: якщо влітку 1921 року з України вивозилося по 500 вагонів продовольства на добу, то восени — по 2100. Апетит приходить під час їди — так і з кремлівськими товаришами, які обіцяли довірливим біднякам побудувати «рай на землі». Натомість вимальовувала сувора реальність пекло… Дійшло до того, що вірнопідданий служака Раковський, бачачи злобу і ненависть навіть українських комуністів-ідеалістів до нього, а не лише народу, просив Москву виділити 40 мільйонів рублів для допомоги голодуючим областям України. Бо рахунок пішов уже на мільйони осіб, і що масово вимирають діти, що дійшло до трупоїдства та людожерства. Ленін не вірить і вважає сигнали з «братньої» країни перебільшеними, а настрої скаржників — фальшивими. «Справедливий» і «милосердний» Ленін не дав фінансових коштів, а відправив для з’ясування становища з продовольством голову ВЦВК Михайла Калініна (виходець із російських селян, вважайте, знавець сільського господарства!) до плаксивих хохлів… Очевидно, зібрана інформація від різних довірених посланців і комісарів про жахливу ситуацію в Україні таки переконала «мудрого» Ілліча діяти. А саме: він дозволив Раковському піти назустріч закордонним волонтерам й укласти угоду, зокрема, з Американською адміністрацією допомоги на доставку продовольства та медикаментів… От і вся турбота Леніна про тих, хто мозольними руками вирощував хліб… для московських грабіжників.
Незважаючи на голод у пограбованій колонії, комуністична Москва продала Німеччині понад 13 мільйонів пудів українського зерна врожаю 1922 року. А паралельно кремлівські кати-хитруни надіслали цілком таємну інструкцію «українським» райкомам партії: «Найстрашніше, якщо ви раптом відчуєте жалість і втратите твердість. Ви повинні навчитися їсти, навіть коли навкруги всі будуть помирати від голоду. Інакше нікому буде повернути врожай країні. Не піддавайтеся почуттям і думайте лише про себе» (Іван Буніч).
Печальний висновок сучасного науковця Івана Белебехи: «Голод 1921-1923 рр. жорстоко, нещадно обпалив тіло українського народу, травмував його моральність, був докором, що не зумів сам будувати власне життя. Допустивши чужинців на свою територію і дозволивши їм керувати собою, наш народ розплачувався нечувано-небаченою трагедією».
«І ніяких відхилень»
У голодні 1921-1923 роки померло мінімум мільйон українців. Урок більшовики засвоїли такий: поневолюючи непокірних, вдавайся до найефективнішого і найдієвішого засобу — роби чистку голодом. «Скромний учень Леніна» Сталін використав цю «сильну зброю» повторно у 1932-1933 рр. 17 місяців, або приблизно 500 днів тривала комуно-фашистська війна зі знищення селянства. Секретар ЦК компартії України Мендель Хатаєвич, який керував кампанією зернозаготівель, заявив: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробовуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйон життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну». Ми — не українці, а москвини, їхні ставленики і перевертні. Власне, мета — спланована і таємна — полягала в тому, щоб приборкати національно-визвольний рух, позбутися тепер і в перспективі бунтів, витравити дух непокори. І домоглися цього… Люди вмирали, а більшовицькі дияволи вимагали від українських комуністів зерна і зерна, і «ніяких відхилень від виконання встановленого плану». Попри невдоволення, партійні виконавці слухняно корилися кремлівському тиску. Або, як влучно висловився Тимоті Снайдер у книзі «Криваві землі», «з одного боку, над місцевим керівництвом завис сталінський червоний молот, а з іншого — серп, яким смерть косила своє страшне жниво».
Чи можна було не допустити голодомору? Якби на те була воля Сталіна. Та вождь патологічно ненавидів українців. Міг призупинити експорт зерна на декілька місяців, відкрити зерносховища державного резерву, скористатися пропозицією Всесвітньої організації «Червоний Хрест» — надати продуктову допомогу, але цього не зробив. Зате своїм емісарам наказав розібратися з «українськими панікерами». Чим виправдовували стурбованість ситуацією кагановичі і молотови? Що «розмови про голод — це просто виправдання лінощів селян, які не хочуть працювати, і партійців, які не хочуть наводити дисципліну та виконувати плани хлібозаготівлі». Жирну крапку в цинізмі поставив Сталін на першому всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників, що відбувся 19 лютого 1933 року. «Батько всіх народів» повчав: «Хороше життя даром не дається. Але річ у тому, що головні труднощі вже пройдені, а ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них…» Усі розуміли, що мова йде про голод, але доповідач не обмовився жодним словом про мільйонні жертви, канібалізм, бо жахіття «не варті навіть того, щоб серйозно говорити про них».
У 1991 році Олесь Гончар писав: «Нині ми знаємо, що то було. Був голод штучно зорганізований, був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на вигублення українського народу… Цей безпрецедентний за своїм катівським розмахом злочин сталінщини завдав Україні найтяжчих втрат, коштував нації мільйонів і мільйонів людських життів, у тому числі й материнських, дитячих.
Вимирали ж цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації, зруйнувати самі основи усталеної віками народної моралі, витруїти в душах людяність, натомість насаджуючи всюди режим терору, сіючи страх, підозри, розпалюючи ненависть і жорстокість таку, що й досі суспільству дається взнаки».
Gismeteo 
