У січні цього року до мене звернулася секретар Чоповицької територіальної громади Житомирської області Ніна Олександрівна Дєньгаєва. Знаючи, що я займаюся пошуковою роботою, попросила розглянути лист, який надійшов із Грузії від Георгія Шенгелії. Георгій просив допомогти знайти родичів загиблого українського солдата, уродженця села Скурати Чоповицького району (нині Малинський район — авт.) Анатолія Недашківського, який у березні 1944 року ціною свого життя врятував його діда Амбросія Шенгелію. За словами діда, Анатолій вогнем із кулемета прикрив його і дав можливість застрибнути в окоп. Його ж самого куля ворожого снайпера вразила — прямо в чоло.

До свого листа Георгій Шенгелія долучив копію архівного документа, в якому зазначалося, що Анатолій Недашківський пропав безвісти в липні 1944 року. Інформація, отримана з цього документа, суперечила тому, що розповідав дід. Анатолій не пропав безвісти, а загинув на очах у своїх бойових побратимів. Виникло логічне завдання: перед тим, як шукати родичів Анатолія Недашківського, потрібно було перш за все ідентифікувати його особу.
Однак пошуки у Малинсько-Радомишльському, Олевському райвійськкоматах, а також у Чоповицькій, Скуратівській, Недашківській та Морозівській територіальних громадах Житомирської області результатів не дали.
Одночасно займався пошуками інформації через узагальнену базу даних «Меморіал» та за місцем загибелі солдата. Місце загибелі Анатолія Недашківського, хоч і не зовсім точно, вдалося встановити із щоденника Амбросія Шенгелії, якого він вів під час війни і в якому 31 березня 1944 року записав: «Сегодня мне спас жизнь Недашковский Анатолий». У наступному записі Амбросій зазначив, що його підрозділ брав участь у боях за населені пункти Михайлівка та Дунаєв…(останні букви цього населеного пункту неможливо було прочитати). Через Інтернет довідався, що в Україні дуже багато Михайлівок, та лише одне місто Дунаївці — районний центр у Хмельницькій області, неподалік якого розташовується село Михайлівка.
До подальших пошуків підключив голову ветеранської організації Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дунаєвецькому районі Миколу Олександровича Слабінського, який дуже швидко повідомив мені, що за архівними даними райвійськкомату у братській могилі села Голозубинці числяться похованими два однофамільці: Недашківській Анатолій Костянтинович і Недашківській Анатолій Трохимович, обидва 1922 року народження і обидва уродженці села Дмитрівка Бердичівського району Житомирської області, з однією різницею — Анатолій Костянтинович загинув 30.03.1944 року, а Анатолій Трохимович — 31.03.1944 року.
Виникло логічне запитання: то який же Анатолій врятував життя Амбросію Шенгелії?
Голова Гришківецької територіальної громади Бердичівського району (у роки війни село Дмитрівка, звідки призивалися в армію Недашківські — авт.) Ірена Леонідівна Лісова на мій запит повідомила, що в списку загиблих односельчан є прізвище Недашківського Анатолія Костянтиновича. Його родичів не вдалося розшукати. Прізвище другого Недашківського — Анатолія Трохимовича у списках відсутнє.
Дуже важливою для мене мала стати інформація про Недашківських із узагальненої бази даних «Меморіал». У фронтовому документі зазначено, що «…Недошковский Анатолий Константинович, стрелок 606 стрелкового полка 317 стрелковой дивизии убит 31.03.1944 года в селе Красное Каменец-Подольской области (нині Хмельницької області — авт.) и похоронен в селе Демьянковцы…» (після війни був перепохований у селі Голозубинці — авт.).
Так було ідентифіковано особу рятівника Амбросія Шенгелії, але не знайдено його родичів. Шансів на позитивний результат з урахуванням негативної відповіді голови Гришківецької територіальної громади за місцем його призову в армію було мало. І все ж звернувся за допомогою до директора Дмитрівської загальноосвітньої школи 1–2 ступенів Бердичівського району Юрія Михайловича Гостяєва. Наступного дня Юрій Михайлович зателефонував мені і дав номер мобільного телефону племінника Анатолія Недашківського — Петра Пилиповича Недашківського. Виявилося, що вчителька цієї школи Валентина Муравицька знала Петра Пилиповича особисто.
Воював як герой і загинув геройською смертю
Відразу ж зателефонував Петру Пилиповичу і розповів про пошуки Георгієм Шенгелією родичів Анатолія Недашківського і про свою пошукову роботу.
Петро Пилипович поділився своєю інформацією. Він розповів, що Анатолій 1922 року народження. До війни працював на Бердичівському заводі з переробки шкіри.Одружений не був. У нього був брат Пилип (батько Недашківського Петра — авт.) і дві сестри: Неокардія і Марія. Батько Костянтин (по батькові невідомо — авт.), мати Василиса Кузьмівна. Батько загинув у роки війни біля свого будинку від вибуху снаряда, мати померла.
Близькі родичі знали, де похований Анатолій. Після війни Пилип їздив на могилу брата. Однак вони не знали про його бойові подвиги. Не знали і про те, що він нагороджений орденом Слави 3-го ступеня. Все це та деяку іншу інформацію мені вдалося дізнатися із його нагородного листа, знайденого через веб-сайт «Подвиг народу».
У нагородному листі зазначено, що рядовий, кулеметник Недашківський Анатолій Костянтинович призваний на військову службу 10 січня 1944 року. В наступальних боях з 7 по 12 березня 1944 року за населені пункти Сміла, Уланів, Широка Гребля виявив виняткову мужність і відвагу під час виконання поставлених перед ним бойових завдань.
У боях за село Чеснівку Вінницької області рядовий Недашківський отримав завдання ліквідувати кулеметне гніздо противника.
Ризикуючи життям, він підповз до кулемета і знищив його гранатою, після чого відкрив шквальний вогонь по ворогу зі свого кулемета. Під час цього бою Анатолій першим увірвався в село, знищивши чотирьох гітлерівців.
Незабаром в бою за створення плацдарму на правому березі Бугу Анатолій Недашківський у числі перших форсував річку. За всі ці подвиги 24.03.1944 він і нагороджений орденом Слави 3-го ступеня. Але довго воювати йому не довелося, бо через сім днів він загинув, рятуючи свого товариша Амбросія Шенгелію. Мабуть, і орден не встиг отримати. Менше трьох місяців воював Анатолій, але навіть за такий недовгий час виявився мужнім та сміливим воїном.
Нещодавно його племінник Петро Недашківський разом з дружиною Людмилою Михайлівною та дочкою Оленою Петрівною побували на могилі свого героїчного родича та поклали квіти.
А як же склалася доля врятованого Анатолієм Недашківським Амбросія Шенгелії? Він пройшов усю війну. Воював сміливо та відважно. Повернувся додому з бойовими нагородами.
Все повоєнне життя працював у школі вчителем історії, директором школи у Ванському районі (Західна Грузія). Помер у 1988 році. Його дружина Маріам Олександрівна працювала вчителькою початкових класів. У них залишилася велика родина: син Юрій, троє дочок – Венера, Катерина, Ізольда, 9 внуків і 22 правнуки.
Син Катерини – Георгій Таріелович служив військовим аташе Грузії у Німеччині. Чоловік Ізольди – Тенгіз Шалвович теж був військовим, генерал, засновник Національної військової академії Грузії.
Правнук Амбросія Шенгелії – Реваз Насідзе – кіноактор. Зайнятий у популярних грузинських кінофільмах і телевізійних серіалах. У 2015 році знімався у телевізійному серіалі, присвяченому Другій світовій війні, який називається «Керч – втрачені герої». Спочатку режисер Леван Дабрундашвілі запропонував Ревазу втілити образ німецького солдата, але коли той розповів йому про свого прадіда, режисер, розчулений історією врятування грузинського солдата, запропонував кіноактору зіграти роль свого діда і вставив цей епізод у сценарій.
Так вдячні грузини увічнили пам’ять нашого героя. Крім того, грузинське телебачення показало сюжет про цю історію. Грузинський інтернет-журнал Ambebi.ge також висвітлив її.
Щодо самого Георгія Шенгелії, то він проживає у м. Тбілісі. Працює у сфері енергетики. Маючи щиру душу і благородне серце та виконуючи заповіт свого діда, він і зайнявся пошуками родичів українського солдата, щоб подякувати їм. Самому Амбросію Шенгелії, незважаючи на неодноразові спроби, після війни не вдалося знайти родичів фронтового товариша. Не вдавалося і Георгію впродовж 10 років, хоч звертався у різні архіви, державні установи України. Та врешті він не тільки знайшов родичів солдата, але й посприяв нам у відкритті інформації про подвиги нашого героя. Думаю, така його позиція щодо свого діда Амбросія Шенгелії та пам’яті Анатолія Недашківського заслуговує на глибоку повагу. Відтепер родичі двох солдатів Другої світової війни – представники двох дружніх країн України і Грузії – спілкуються між собою, використовуючи сучасні засоби комунікації.