Пожовклі від часу папки рівно розкладені на металевих полицях архіву. Одні товстіші, інші – менш наповнені. У кожній з них своя, непроста і нелегка, історія. А найважче те, що вона – несправедлива. Історія людського життя в період тоталітарного режиму. Здавалось би, час лікує рани, але тільки не в цьому випадку.

Осінь 1950 року. Хмельниччина. В лісі облаштовано землянку, в якій розміщено друкарський верстат, друкарські машинки – з їх допомогою виготовлялися антирадянські листівки, які в подальшому розповсюджувалися серед місцевого населення. А 25 березня 1951 року цю криївку було виявлено, п’ять осіб, які перебували в ній, – ліквідовано. Серед знайдених документів був список жителів села, розташованого неподалік лісу. Так розпочинається історія про знівечене життя молодих людей, які свято вірили у краще майбутнє. І якщо для когось воно було кращим, то тільки не для них. Негайно було проведено розслідування і у семи молодих людей (наймолодшій дівчині виповнилося лише двадцять років), дані про яких записані в документах, розпочались обшуки й арешти. Слідство встановило, що в січні 1951 року колгоспники виготовляли в лісі щити для снігозатримання. Голодні, в благій одежині, вони будували світле майбутнє і вірили у справедливість. Рубаючи обмороженими руками молоді гілки ліщини, натрапили на землянку, в якій перебували воїни УПА. В розмові з селянами боєць УПА сказав про те, що радянська влада вважає їх бандитами, але вони не бандити. Вони – бандерівці, українські повстанці, які борються з Радами за створення самостійної України, щоб кожен селянин мав у своєму власному розпорядженні землю, коня, сільськогосподарський інвентар, щоб люди жили добре і не чекали, коли їм видадуть хліб на трудодні. За даними ж протоколу «будучи обработанными в украинско-националистическом духе и сговорившись с соучасниками, решили не доносить органам власти о своей встрече с бандитами и их месте укрытия, чем самым дали возможность бандитам на протяжении длительного времени заниматься антисоветской деятельностью».
І потягнулися сірі тюремні дні з презирливим ставленням слідчих. Постійні допити, пошук винних і врешті рішення суду: 10 років позбавлення волі. Нічого не допомогло – ні медаль «За доблесну працю в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», яку конфіскували, ні участь у партизанському русі в період війни, ні робота в колгоспі. Навіть прохання сина однієї з засуджених не взято до уваги. Холодними вагонами усіх відправили для відбуття покарання в Кіровську область.
Вони не боялись роботи, не звикли тікати від неї. Але звикли до правди. І постійно її шукали. 19 вересня 1954 року розпочинається черговий крок до відновлення справедливості. Однією з засуджених написано клопотання про помилування до Верховної Ради СРСР. На жовтому аркуші паперу жінка написала про чоловіка, який загинув на війні, про її роботу в місцевому колгоспі, про відсутність порушень табірного режиму і про те, що вину свою вона визнає у тому, що не поцікавилась незнайомими людьми, які розмовляли з одним із її односельців. У березні 1955 року, через два роки після смерті Сталіна, засуджені селяни отримали щасливу звістку – «На підставі ст. 1 і 6 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27.03.1953 р. «Про амністію» всіх засуджених від дальнішого відбуття кари звільнити, судимість зняти. З-під варти негайно звільнити».
...Дорога на рідну Хмельниччину була приємною і водночас тривожною. Як їх зустрінуть рідні та односельці? Як складеться подальше життя? А життя їхніх дітей? І вже повернувшись додому, змушені знову важко працювати, щоб відбілити своє ім’я, яке, по суті, ніколи не було заплямованим.
Минуло 40 років. Спрацьовані від важкої праці жіночі руки знову взялися за ручку, щоб написати заяву. «Прошу Вас видати мені довідку про реабілітацію, так як я була засуджена в 1950 році за недонесєнія 12 пункт. Відбувала в Кіровській області. Начальник лагера (такий-то), начальник спецчасті (такий-то)» (орфографію збережено).
Пам’ять усе знає. Від неї не сховаєшся. І може, хотілося б забути цей період у житті, але довгими ночами повертається в думки зимовий ліс, розмова з незнайомими людьми, холодний вагон, який везе їх у невідомому напрямку і невимовне бажання жити. Жити, щоб бути виправданими.
І нехай не повториться історія, коли пожовклі від часу і рівно розкладені папки на металевих полицях про наших сучасників стануть доступні прийдешнім поколінням.