Побачивши журналістів «Подільських вістей», Петро Андрійович Кравчук зустрів мене і Володимира Золотарьова, як рідних. Потиснувши руки, запросив нас до хати, де його вірна дружина Лідія Сергіївна накрила на стіл, шанобливо залишивши на краю свіжий примірник нашої газети, який перед тим читали. Обоє випромінювали доброзичливість. Кульмінацією цього дійства став поданий до чаю мед з власної пасіки. Бджілки, як ніхто інший, вміють зібрати все найсолодше та найароматніше і передати суть природи рідної землі.
Хоч від того моменту минуло багато років, я пам’ятаю його, як сьогодні. Кожне слово господаря оселі було вагомим і переконливим. Петро Кравчук володів божественним даром влучно висловлювати глибокі речі й викликати симпатію посмішкою та лагідністю.
Мені пощастило зустрітися з ним ще за його життя, а багатьом селянам Волиці – спілкуватися і співпрацювати впродовж десятків років. Для них він був і прикладом, і турботливим батьком, і авторитетним керівником місцевого господарства, яке стало одним із кращих у державі. Невтомний трудівник очолював його 30 років, з 1967 по 1997 рік. Жив у рідному селі та працював для блага земляків.
Господарству Петра Андрійовича належали перші місця в районі та області, його нагороджували прапором і заносили на Дошку пошани району та Хмельниччини.
Завдяки йому Волицю першою в районі газифікували. Тут провели водопровід, заасфальтували дороги, збудували ферми, торговельний центр, нову школу та здійснили багато інших серйозних справ. Трудівники почали жити заможно. Будинки у селі ще й досі добротні, садиби ошатні, а вся його територія доглянута.
Неподалік у сусідній Волиці Польовій, що входила до складу господарства, відкрили водолікарню для простих трудівників ланів і ферм. Петро Кравчук заснував фонд підтримки ветеранів.
Рік тому цей славний чоловік, видатний господар і зразковий сім’янин пішов у вічність. І тепер дивитиметься на односельців та гостей з портрета на меморіальній дошці, прикріпленій до стіни будинку правління господарства, в якому народжувалися його благі наміри і звершувалися великі задуми.
На її відкриття прийшли і приїхали десятки достойних людей, які знали Петра Андрійовича особисто, поважали і цінували, а тепер з трепетом у голосі згадували. Кожному з них він подарував частку своєї прекрасної і неповторної Душі. Вона, як благодатне зерно, зрітиме у їхніх серцях.
Саме величне небо в день цієї важливої урочистості стало щільнішим і опустилося нижче, щоб послухати, що кажуть люди. А потім заплакало. Перші його сльози впали на меморіальну дошку.
Його дружина Лідія Романюк розповіла: «За 59 років спільного життя він не мовив мені жодного образливого слова. У нас завжди були взаєморозуміння, лад і шана одне до одного. Усіх, хто приїздив у Волицю по справах, він приводив додому і приймав з радістю...
Мій чоловік хотів людям добра. І йому це вдавалося. Любив своє село, своє господарство, свою роботу, свою сім’ю, своїх дітей, своїх внуків і правнуків, любив рідний край і Батьківщину. Я вірю, що на його могилі завжди лежатимуть квіти, а стежка до неї ніколи не заросте».
Володимир Кобера, голова ветеранської організації Теофіпольщини: «Існує стереотип, що керівник мусить бути суворим і навіть жорстким, аби його боялися і слухалися. Однак Петро Андрійович був інтелігентним, чемним і привітним чоловіком. Говорив спокійно, з почуттям власної гідності і поваги до інших. Умів знаходити спільну мову з людьми і терпляче плекати здібні кадри. Він підготував собі надійну заміну – сина, депутата двох скликань Верховної Ради України Василя Петровича.
Микола Ковальчук: «З Петром Андрійовичем ми взаємодіяли пліч-о-пліч майже 40 років. Він був чуйною і доброзичливою людиною. У господарстві працювали 360 людей, серед яких були і орденоносці. На його базі проводилися районні , кущові , обласні і республіканські наради з вивчення передового досвіду».
Віктор Лебединський, депутат обласної ради: «Мої батьки приятелювати з Петром Андрійовичем та Лідією Сергіївною і дуже гарно відгукувалися про них. Разом з Петром Андрійовичем ми старалися на благо Теофіпольщини у районній раді. Він був мудрим наставником, який вчив нас жити і працювати. Творцем новітньої історії рідного краю».
Надія Кравчук: «Батько ніколи не лаявся і ні про кого не відгукувався погано. За будь-яких обставин знаходив для людей слова підтримки та довіри».
Василь Кравчук: «Надзвичайно приємно, що про мого тата я чув і зараз чую тільки теплі спогади. Мене завжди дивувало: як можна так сильно любити своє село, своє господарство, односельців і переживати за кожного з них окремо. До останніх днів свого життя Петро Андрійович залишався таким. Куди не кинь оком, бачиш результат його самовідданої праці.
Тато мріяв про підведення блакитного палива до сільських осель. А потім безліч разів їздив у столицю, щоб добитися дозволів і оформити необхідні документи. Завдяки йому неподалік у Зарудді побудували газорозподільчу підстанцію і далі протягнули мережу по усьому району.
Найкращий підсумок земного життя – це добрі справи і вдячність людей. Іноді мені здається, що тато з високості дивиться на рідне село та господарство і підказує мені, що треба робити».
* * *
Попри те, що на дворі стояла зима, проводжати гостей Петро Андрійович вийшов аж на дорогу. І стояв там, дивлячись услід, доти, поки наш редакційний автомобіль не сховався за горизонт. З піднятою вгору правицею, якою помахав нам услід, господар на фоні неймовірно чистого білого снігу виглядав, як дороговказ. Чим більше ми віддалялися, тим він ставав чіткішим. Мимоволі у нас защеміло під серцем. Цей видатний і скромний чоловік умів не тільки зустрічати, але й прощатися так, щоб його пам’ятали.
с. Волиця, Теофіпольщина. Фото Віри ІСАЧЕНКОВОЇ.
Gismeteo 
