Надрукувати
Категорія: Історія
Перегляди: 532

У мальовничому містечку Полонне, на крутому березі річки Хомори, у вічній тиші цвинтарних дерев покоїться прах родини священика Афанасія Білича. Але ніхто достеменно не впевнений, що кілька захоронень насправді містять мощі священиків, яких було знищено у роки сталінських репресій.

Сім’я Афанасія Білича переїхала до Полонного наприкінці XVIII століття. Вони як православні священики, були вислані із західних регіонів, де більшість храмів зазнали окатоличення. Рід Афанасія був із мадярщини, мав циганське коріння, і, як свідчили очевидці, сам батюшка володів певними дарами, що допомагали йому лікувати немічних і передбачувати деякі моменти життя. Впродовж кількох поколінь передавалася родинна оповідь про те, що вдячний вельможа, якого зцілив Афанасій, віддячив йому бочечкою золота. Одна бувальщина стверджує, що те золото закопане на родинній території, де стояла церква і будинок священика, інша – що золото і досі перебуває на збереженні у комірчині швейцарського банку.
Дружина священика Віра походила з роду острозьких шляхтичів Сахнєвичів – інтелігентна, високоосвічена, володіла вісьмома іноземними мовами. Як поєднала доля цих людей, так і лишиться нерозгаданою таємницею, але у любові та злагоді вони зростили 5 дітей. Сім’я проживала на Малих Бортниках у Полонному, при церкві Різдва Богородиці, де був настоятелем Афанасій. Згідно з оповідями, при церкві працювала церковно-приходська школа, досить часто тут організовували обіди для бідних і знедолених, які готувала матушка Віра, оскільки мала неабиякий кухарський талант. Четверо дітей з родини Біличів отримали освіту в Ніжинському ліцеї, у XIX столітті цей заклад прирівнювався за статусом до університету і було лише два йому подібних – Рішельєвський в Одесі та Царськосельський у Петербурзі. Найменший син Даниїл помер ще підлітком. Після навчання найстарший Микола служив разом з батьком у церкві, а молодші брати – близнюки Борис та Гліб – допомагали їм.
У страшні роки репресій та переслідувань інтелігенції та священиків родина Білича відразу потрапила в поле зору «комуністичних вершителів долі». Кількома місяцями раніше наймолодший син Афанасій поїхав здобувати вищу музичну освіту до Новосибірська, це й урятувало його життя.
Одного дня з церковного обійстя забрали панотця Афанасія з трьома синами. А невдовзі після того на окраїні Бортницького кладовища, неподалік від церкви, виросли чотири надгробки. Вже за кілька років після того на них було встановлено іменні надписи. До живих нащадків так і не дійшла інформація, де і коли були розстріляні настоятель полонської церкви Різдва Богородиці Афанасій Білич та його сини Миколай, Гліб та Борис.
Невдовзі після арешту чоловічої половини священницького роду п’ятирічну внучку Ірину від отця Миколая, дружина якого померла під час пологів, забирають до себе на виховання родичі по лінії Сахнєвичів. Іронія долі, але Ірина Миколаївна лише кілька років не дожила до свого 100-ліття. Проживала в Санкт-Петербурзі, була ветераном атомного кораблебудування, потайки збирала інформацію про свій родовід і ділилася нею з родичами, що лишились в Україні...
Після вбивства священиків та руйнування церкви матушку Віру разом із донькою і внуками виселили на Сумщину, в село із символічною назвою Попівське. У роки Великої Вітчизняної війни велика родина Біличів повертається до рідного Полонного, заставши на місці церкви і будинку руїни, поселяється в приміщенні церковно-приходської школи. Важкі і голодні були ті роки, над членами родини священика продовжували знущатись уже німецькі прихвосні. Багатьом не давала спокою історія про заховане золото. Старожили пригадують, як місцевий поліцай знущався на очах у родичів над трирічним внуком священика, випитуючи про бочечку золота. За кілька місяців після цього випадку трагічно закінчив своє земне життя і той поліцай, і його родина, ніби спокутуючи важкий гріх безвинно ображених.
Переслідування продовжились і після війни, родину Біличів виселили з приміщення, мотивуючи тим, що в цих приміщеннях має бути розташована лікарня для хворих туберкульозом. У 50-х роках вони все ж отримали землю для будівництва будинку в іншій частині міста. Син Афанасій Афанасійович повністю присвятив своє життя музиці, він був одним із активістів, хто домігся відкриття в Полонному музичної школи, був одним із її перших викладачів.
В Полонному лишилася лише донька священика Тетяна, її взяв за дружину поляк Адам, який дуже хотів заволодіти тим злощасним золотом, про яке у місті ходили легенди. Не отримавши спадку, він назавжди полишає дружину з двома малолітніми дітьми на руках. Грамотність і освіта допомогли доньці священика влаштуватись на роботу у школі на Бортниках. Вона завідувала шкільною книгозбірнею, вчила учнів польської мови. Люди старші пригадують, що вона володіла даром передбачення, і в колі близької родини пророкувала майбутнє. В кінці життя точно назвала дату своєї смерті, заповівши перед цим внучці якимось чином закрити коло поневірянь та бід родини священика Афанасія Білича.
І, можливо, під дією невідомої сили, або на те були якісь інші причини, але кілька років тому будинок на території, де колись стояла церква, придбала для свого сина праправнучка отця Афанасія. І живуть його спадкоємці на рідному місці, зрідка згадуючи історії та легенди свого роду. Інколи у правнука священика в третьому поколінні проявляється невідомо звідки взятий дар до вивчення іноземних мов. А, може, це на рівні генетичної пам’яті, від розумних і освічених пращурів, яких так жорстоко знищила руйнівна машина сталінських репресій?