У скрутному сьогоденні минуле видається рожевим. Це наче світлий спогад літньої людини про далеке дитинство. Мій співбесідник твердить, що «так не крали тоді, як зараз». Невдоволення, хоч нашпиговане болем і нервозністю, я вірю в його щирість і вболівання за нашу державу. Чоловік то на хвилинку-другу вмовкає, то поспішливо видає факти, нахапані з телевізійних каналів і поширених чуток. «Позбулись одних злодіїв, уже чуємо про хапуг нової влади», — промовляє розчаровано. Згоджуюся, що давня хвороба липкорукості живуча, її ще не скоро позбудемося. Жадоба збагатитися на дурняк — не теперішня, але й бурчати, що всі, хто у владі — негідники, мабуть, не варто. Ось ви заявляєте, що «при Союзі» керівники держави не крали, тому й порядок був. Навіть, аби «доказам» надати особливої ваги, заявляєте, що в Брежнєва після смерті виявили всього 800 рублів (?) на ощадкнижці. А донька Галина безбожно пила. І пляшки на московських вулицях збирала. Отак! І чомусь батько не нахапав мільйонів, а міг і дітей, і внуків забезпечити. Посада найвища не дозволяла, про державу дбав. І не лише він один «прожив по совісті».

Віра у подібні казки щодо «непорочності» компартійних високопосадовців — не його провина. Влада — чи то ленінська, брежнєвська, горбачовська чи путінська — завжди приховує за кремлівськими стінами свої номенклатурні афери та злочини, виставляючи народові задзеркальний, міфічний відбиток життя. Насправді… Наведемо приклади, які підтверджені документально. Однак, на превеликий жаль, досі невідомі багатьом спів-
вітчизникам, особливо сільським людям. Ну, скажімо, знамениту «Узбецьку справу», розпочату в квітні 1983 року… Андроповські «соколи» арештовують прямо на вулиці міста Бухари начальника УБХСС, шефа торгівлі та шестеро міліцейських чинів і літаком доставляють у Москву. Починається слідство. Затримані зізнаються у власних гріхах, називають покровителів… Зчиняється страшенний переполох. Не чекаючи арешту й допиту, покінчив життя «самогубством» перший заступник міністра внутрішніх справ. Правда, загадковим способом — вистрелив собі в голову з пістолета аж тричі (українці за Кучми «сумнівалися», що міністр Кравченко спромігся на два постріли). За першою жертвою «пішло» ще кілька номенклатурників. І не дивно — заміталися сліди казнокрадства і хабарництва до кабінетів кремлівських. Міліцейський міністр Щолоков перед арештом встиг застрелитися, його заступника Чурбанова не чіпали — все-таки зять Брежнєва. Члени Політбюро вкрай розгнівались на «самочинство» начальника КДБ… Журили, нагадували йому в кабінеті генсека, що не своїми функціями займається і т. п. Але кримінальні справи не припинялися. Більше того, викрито було тривалу і відпрацьовану схему масштабних крадіжок у бавовняно-переробній промисловості — арештовано весь апарат міністерства та інші. З’ясувалося, що за чотири роки чиновницькі ділки поцупили чотири мільярди рублів. При обшуках виявлено, крім мільйонів, по 80-200 кг золота і дорогоцінних виробів. Десятки гучних арештів «прогриміли» в Москві. Кайданки одягли на керівників державного імпортно-комерційного управління, рибної промисловості, міністерства м’ясо-молочної та плодоовочевої галузі, лікеро-горілчаних заводів. Чимало з цієї липкорукої братії було розстріляно.
Стосовно сім’ї Брежнєва. Насамперед раджу «переконаному» співрозмовникові ніколи не зарікатися про «добрих царів». Леонід Ілліч — не виняток. Тепер, як і тоді та завжди в Росії (згадайте слова імператора Олександра Першого: «Хто не бреше і не краде, той не москвин»), грабували і привласнювали — встояти перед спокусою легкої наживи людській істоті на вершині влади не під силу. Брежнєв не крав, але всім було відомо про його любов до подарунків. Знав цю слабинку «кремлівського старика» також і перший секретар Азербайджану Алієв. Тож під час візиту до Баку він вручив (не привселюдно, звичайно) «дорогому товаришу» золотий бюст Генерального секретаря Брежнєва вагою 15 кг. Любуйся, мовляв, вдома вранці й увечері, але «мою вотчину» не чіпай! Донька Галина обожнювала діаманти і зібрала солідну колекцію. Звідки брала? Скуповувала у спецкрамницях і на Московській ювелірній фабриці, часто не розплачуючись, а залишала розписки (пізніше вилучені із сейфів директорів при арештах). Звичайно, красуню обдаровували політичні підлабузники та багаті коханці типу Бориса Буряце. Всезнаючий Андропов попереджував генсека Брежнєва, що честь сім’ї поставлена під загрозу… При горбачовській гласності одна зі столичних газет «розколола» на відвертість контррозвідника Ігоря Атаманенка, який розповів, що Галину Брежнєву і Світлану Щолокову називали «діамантовими дівчатами». На урочистих зібраннях, які відбувались у посольствах і в Кремлі, ці дами приходили в таких розкішних прикрасах, що позаочі їх нарекли «живими експонатами Алмазного фонду». Але «куражу» в подібних заходах бракувало, тож авантюристки по натурі періодично «зривалися» за кордон. Агенти доповідали в Комітет держбезпеки про перших леді «нєобятной Родіни»: відвідували казино та інші місця в екстравагантних убраннях, прикрашені дорогоцінностями. Щедро давали «чайові» у ресторанах і в готелях. «Інформація про всякі витівки тандему Галя-Свєта постійно поступала до Андропова, але осідала до певного часу у його сейфі. І ось вийняти компромат усе-таки довелось, — каже Атаманенко. — Сталося це після двох крупних пограбувань: дорогоцінні колекції були вкрадені спочатку у вдови Олексія Толстого, а потім і в дресирувальниці Бугримової».
Ще один приклад. Під час обшуку квартири Семена Цвигуна (свояк Брежнєва, їхні дружини — рідні сестри) було виявлено у таємних сховках шість трилітрових слоїків із коштовностями, діаманти — у старому ліжку, а також золоті злитки (35 кг) і півтора мільйона доларів. Після викривальної операції, господаря скарбу знайшли в одній із службових квартир мертвим (застреленим у голову). Аби все це приховати від суспільства, газетний некролог повідомляв: «… 19 січня 1982 року, після тривалої і серйозної хвороби помер генерал армії Семен Кузьмич Цвигун, Герой Соціалістичної Праці, перший заступник голови КДБ СРСР. Понад 40 років товариш С. К. Цвигун працював для безпеки нашої Вітчизни…» і
т. д. Словом, покійник трудився в поті чола все життя заради «отєчества», тож «назавжди залишиться у серцях всього радянського народу».
Співчутливі серця, виявляється, досі тужать… Давай епоху, що канула у безвість. І ось новопутінці готові повернути нібито ВСЕ, ЯК БУЛО РАНІШЕ… Любить же народ, насамперед російський, небилиці про своїх билинно царсько-президентських богатирів!
На цьому можна поставити крапку. Та уважний читач упіймає автора за недомовку: хіба не дорікав твій співбесідник, що тепер крадуть не менше від попередників? Стверджувати не стану — не маю доказів, якщо говорити про українську владу. Але твердо знаю: пострадянська система корупційності не зникла, а нагуляла нечувані апетити. Яскраві приклади — мільярдні статки сім’ї Кучми, сім’ї Януковича та інших. Попереду, як і належить за традицією, — московські правителі. В імператора-завойовника Путіна, за оцінкою авторитетного зарубіжного видання «Форбс», накопичено 40 мільярдів доларів. Отака спадкова «чесність» у липкоруких.