Друга світова війна  розпочалася 2 вересня 1939 року і закінчилася у вересні 1945 року для більшості країн світу, але не для України. Останній бій прийняв підрозділ УПА під командуванням сотенного Володимира Кудрі («Роман») 8 липня 1955 року в с. Сушки Коростенського району Житомирської області.

Два тоталітарних режими Гітлера і Сталіна, які відкрито заявляли про прагнення до світового панування, на початку діяли  спільно і розпочали, відповідно до домовленостей між собою («Пакт Молотова — Ріббентропа»), загарбувати чужі території. Проте вже дуже скоро виявилося, що ці території ніяк не вдовольняють апетити обох загарбників, і вони розпочали війну між собою.
Історики стверджують,  що першим мав напасти Сталін десь у липні 1941 року, але другий не став чекати липня і 22 червня напав першим. Було призупинено спільні військові паради гітлерівських і радянських військ,  відсунуто договір про ненапад… На світанку  22 червня ще на повній швидкості радянські ешелони перетинали кордон, доставляючи пшеницю дружній гітлерівській Німеччині, а остання вже бомбила міста дружнього СРСР.
Вся територія України стала ареною жахливої бойні. Український народ було втягнуто в це кровопролиття обома сторонами. Вирішувати, який з диктаторів має залишитися, щоб панувати над світом, мали кров’ю простого народу. Облудні пропагандистські машини комуністів і гітлерівців запрацювали на повну потужність. Гебельсівська  пропаганда виправдовувала кривавий розбій великою місією німців — встановити новий світовий порядок. Період Другої світової війни від 22 червня 1941 року до 9 травня 1945 року радянська пропаганда назве «Великой Отечественной  войной» і «священной войной». Анатолій Кузнєцов у своїй книзі «Бабий Яр» сказав: «Священная» война СССР против  Гитлера  была всего-навсего душераздирающей борьбой за право сидеть не в чужеземном, а в собственном лагере, питая  надежды расширить его на весь мир».
Проілюструємо нищення кількома прикладами. На Корсунь-Шевченківському побоїщі «геніальний полководець» (Жуков) отримав перемогу такою ціною: за 24 дні боїв загинуло 770 тисяч людей, здебільшого українців, мобілізованих польовими військкоматами. Вони здолали опір 73 тисяч німецьких солдатів, з яких 18,2 тисячі було взято в полон, близько 26 тисяч вийшли з оточення, решту було вбито.  (Із книги «Корсунь-Шевченківська операція» під редакцією   Р. Малиновського). Письменник А. А. Дімаров, учасник бойових  дій, так  описує той час: «Вік рядового на війні короткий — 1-2 бої… Війна — це страшна річ, а для українського народу ще й тому, що це було друге винищення  його чоловічого населення.  Голодовка 32-33 років винищила, в основному, селян… Під час наступу німців була вказівка Сталіна, Берії й Жукова нищити чоловіче населення українців від 16 до 60 років. І що робили? Беззбройних на ворога кидали. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? — з половинками цеглинок. То другий геноцид проти українців був».
Командуючи Західним фронтом і обороною Москви, Жуков посилає в бій 179 тисяч українців, яких під конвоєм вивезли з України разом із відступаючим військом. Це були вчителі, студенти, інженери, письменники. Виснажених переходами, не підготовлених  і не озброєних (одна гвинтівка і комплект патронів на 5 чоловік, одна граната на трьох чоловік)  їх кинули проти відбірних німецьких дивізій, які вистріляли  цих фактично беззбройних українців. Там загинула  наша національна наукова еліта, серед них — Юрій Кондратюк  (О. І. Шаргей) — автор програми польоту на Місяць, яку реалізували американські астронавти.
Про ставлення радянського командування до людей  російський письменник Віктор Астафьєв сказав так: «А отношение к народу  у нас … Ну какое отношение  у мясника к скотине!  Просто за людей  не считали, не привыкли считать. Сгоняли как скот, гнали как скот  и держали как скот».
Одним із прийомів вбивства українців було звинувачення їх в колабораціонізмі, хоча  в історії немає випадків, щоб якась частина  окупованого народу  не служила окупантам. Не була винятком  і Друга світова війна. Представники всіх народів СРСР  співпрацювали  з німцями, в тому числі і росіяни. До того ж за чисельністю  росіяни, які служили німцям,  не йдуть ні в яке порівняння з  іншими.  В одних лише військах  «СС» (війська Генріха Гімлера)  російське представництво  було найбільшим.  Неупереджені дослідники  називають цифру — щонайменше 120 тисяч вояків. Якщо на боці німців воювала дивізія «СС-Галичина», сформована з українців, то російських було десятки повнокровних армійських дивізій. Найчисленнішими були так звані «хі-ві» (німецьке скорочення, що означає «добровольці вермахту»). Таких було 800 тисяч. Якщо сюди додати численні козацькі  корпуси, авіаційний полк і цілу армію  генерала Власова, то кількість  росіян, які воювали  на боці німців  сягає 2 мільйонів, але «керівний народу» (за визначенням  тов. Сталіна) не карав себе і не називав себе «прєдатєлєм».  Більше того, в Москві тим росіянам, які воювали з німцями, навіть поставили пам’ятник  у 1994 році із таким написом: «Воинам общевойскового союза, русского корпуса, козачьего стана, казакам 15 кавалерийского  корпуса, павшим за веру и отечество».
Польові військкомати мобілізували близько 1 млн. українців (чоловіків) на звільнених від німців територіях України у 1944 році. Ці люди, переважно селяни, за вказівкою радянського командування, повинні були власною кров’ю «смыть позор пребывания на оккупированной территории». Головним виконавцем плану Москви по нищенню нашого населення був Жуков. Він не тільки прикривав свою бездарність  полководця (німецькі військові називали його «м’ясником») мільйонами людських жертв, він ще постійно і послідовно був одержимий звіриною ненавистю саме до українців. Ось що розповідає доктор історичних наук, професор Віктор Король: «Коли під час засідання  військової ради  штабу фронту вирішувалось питання в що одягти і чим озброїти людей та хоча б навчити заряджати гвинтівку,  Жуков заявив: «Как во что? В чем пришли, в том и воевать будут!» Однак К. Рокосовський  запропонував усе ж відправити в Москву кур’єра, щоб попросити  у Ставки зброю і форму. І тут Жуков не витримав: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нах… обмундировывать и одевать этих хахлов?  Все они предатели!  Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны  ссылать».
У «Щоденнику» О. Довженка за 28.11.1943 є такий запис: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян.  Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. «Один генерал дивився на них у бою і плакав», — розповідав мені Віктор».
9 травня — це справді знаковий день у нашій історії. Це пролита кров мільйонів українців «не за Україну, а за її ката» (Т. Шевченко). Знову звернемося до Довженківського «Щоденника»,  де  за 6 листопада 1945 року записано: «Казав мені Ю. Г., якого я стрів на вулиці біля кінокомітету, що за даними, якими вже відає уряд, Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І це ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю».
Англоамериканська дослідниця російської тоталітарної системи Енн Епломб визначила: «Сталін винищив українців більше, ніж Гітлер євреїв».
Американський правник Рафаель Лемків, який, власне, і ввів поняття «геноцид», написав працю «Радянський геноцид в Україні», де стверджує, що геноцидом було все, що відбувалося в Україні з 1918 по 1950 роки ХХ століття.
Якогось дня ми, українці, помолимося за всіх загиблих і запитаємо одне одного:  «Доки ми будемо гарматним м’ясом у війнах агресорів та матеріалом в їх   нелюдських експериментах?»  Ми —  велика нація, ми зробили великий внесок  у світову цивілізацію, ми покращили світ. Однак донині наша велич фіксується лише у великих втратах.  І обраховуються вони не тисячами, а мільйонами: мільйони у Першій світовій війні і в роки встановлення більшовицької влади,  мільйони в роки колективізації і голодомору,  мільйони у Другій світовій війні. Цьому має бути покладений край. І одним кроком до цього буде осмислення 9 травня.