Йосип Іванович Душа, який народився в 1919 році та проживав у селі Шаровечка (Хмельницький район), добре пам’ятав страшний голод. За життя він встиг розповісти про справжнє жахіття 1932-33 років Роману Казьмірчуку, який, навчаючись у школі, готував наукову роботу, на тему Голодомору.

– У 1932 році в сім’ї нас було шестеро – бабуся, тато, мама, брат Станіслав, я і маленький Броніслав, – розпочав свою сповідь Йосип Іванович. – До колгоспу батьки не пішли, через це вилучили в нас все майно і землю. Залишилося лише 18 соток городу біля хати, а коней і воза забрали в колгосп. Зерно, ясна річ, усе вивезли. А в нас було його багато, бо тато мав трохи землі і, об’єднавшись у невеличку спілку з іншими односельцями, разом обробляли кілька гектарів. Комуняки не залишили нічого, забрали все до останньої граминки. Бабуся від розпачу сіла на торбинку з пшоном (у ній було півтора кілограма), думала приховати, та де там! Бабусю жбурнули, як щось непотрібне, і видерли те пшоно. Я, малий, дуже плакав і просив, щоб залишили хоч цю торбинку. А голова сільради (він тоді проводив розкуркулення) сказав: “Тобі в школі дадуть поїсти, не хвилюйся”. Та ніхто мене в школі не годував, тому потрохи тіло почало опухати: ноги боліли, з них сочилася сукровиця. Через це в жодне взуття не міг взутися. Пригадується, як на уроці з мене сміялися однокласники, мовляв, обмочився, коли вийшов відповідати до дошки. Стояв босий у тій калюжі і дуже плакав, адже не міг пояснити, що це через хворі ноги. Проте вчитель мене тоді захистив...
У ті часи всі, хто не йшов працювати до колгоспу, вважалися “ворогами народу”. До прикладу, дітей колгоспників приймали в ясла, де їх годували. Решта ж – голодувала страшно. По всьому селі було чути дитячий стогін і плач, малі дуже хотіли їсти. В матерів серце розривалося на шматки, бо не було що дати дитині, в хатах не було жодної крихти. Так потроху на їхніх очах рідні кровиночки помирали голодною смертю. Під тинами, на дорогах, десь у багнюці, скрізь було чути дитячий плач. А то, дивись, вже й неживе дитя лежить.
Під кінець 1932 року я з братами ледве ноги пересували, були дуже опухлі. Мама теж лежала опухлою, незабаром і померла. Далі не стало батька. Ми – діти – разом із бабусею залишилися в хаті. Тож я вирішив піти на роботу в колгосп, де пас лошат. Виринає з пам’яті весна, коли разом із хлопцями, випасаючи їх біля цвинтаря, бачили, як щодня туди привозили хоронити людей. Їх не ховали в трунах, а кидали до ями по кілька чоловік. Тієї весни були сильні дощі, через що коні не мали сил возити покійників по багнюці. Тварини були геть виснаженими. Ще ж зовсім недавно ці підводи вивозили від людей відібране зерно, а тепер вивозили і самих людей, які помирали від голоду.
Я рятувався, як міг. Бігали з хлопцями до колгоспної кухні, де нас жінки трішки підгодовували. А ще ми збирали лободу, кропиву та гнилу картоплю. Люди від голоду втрачали розум. От, приміром, дуже врізався в пам’ять випадок, як один чоловік у селі ходив і просив їсти по хатах. Побачивши в одній господі овечку, яка рятувала своїм молоком сім’ю від загибелі, він її вкрав. Чоловіка тоді спіймали активісти і дуже побили, прив’язавши ту вівцю до шиї, щоб він мучився. Так вони намагалися показати, що вболівали за народ і були готові його підтримувати. Від побоїв злодій помер, упав на дорозі в багно, а вівця на шиї так і копирсалася. От такі були реалії людського безумства. Прості люди поховали того чоловіка, а вівцю віддали господарям.
У ті жахливі голодні роки люди намагалися знайти хоч якийсь вихід, тож не раз вирушали на смітники (біля міста), де збирали гнилу рибу. Її туди вивозили й викидали. “Ми пекли її на вогні і їли”, – пригадує Йосип Іванович. – А щоб полегшити болі в животі після таких наїдків, варили чай із трав.
Одного разу на городі вдалося знайти крота. Я ніс його викидати, а старенький дідусь, мій сусід, попросив: “Краще віддай мені”. І хоча він дуже наполягав, та я не зробив цього, бо не хотів годувати діда падаллю. Хутко викинувши крота, нарвав жменю кропу та зеленої цибулі і дав тому дідусеві. Як же він жадібно все це їв... Протягом років ця картина була перед моїми очима. Та він дуже швидко помер, не дочекавшись кращих часів.
У 1933 році гарно віджнивували, врожай був хороший. Мені дали трохи пшениці та гороху, бо працював тоді в колгоспі. Таким був мій перший заробіток. Я стрімко мчав додому з торбинкою за пазухою і думав: “Тепер нам з братами не страшний голод. В першу чергу нагодую наймолодшого...”
Проте я і гадки не мав, що це буде дуже важкий рік, за який чимало односельців попухло з голоду”.