Мале, пузате,
Ніс – цибуля.
Слова – нектар,
В кишені – дуля.

Влітаю до хати й одразу до дзеркала. Глянув раз — нічого, придивися уважніше — теж нічого, кинув оком ще раз — таки нічого. Хм, нічого особливого — фізіономія як фізіономія: в міру зморшкувата, місцями ще гладенька. Сивина як сивина. А може… Ні, й на лобі вища освіта не прописана. Тоді чому саме я? Може тому, що в окулярах? Так ні. Поруч там ще кілька людей з окулярами були. А вони таки вибрали мене…

Шановні громадяни! Пропонуємо запис програми однієї з місцевих FM-радіостанцій.
«Доброго дня, дорогенькі слухачі! Як вам цей дощ? Третій день! Я вже, як риба! Жартую! Переходимо до новин.

Не знаю. Ой, не знаю, чи доживу до кінця цієї напасті. Ну, коронавірусної пандемії. І не вірус той, хай йому грець, укоротить мені віку. Ой, не вірус, а якась зла пригода. От хоч би й така, яка недавно трапилася.

Моя донька Леся вже п’ятнадцять років живе і працює в Японії. Викладає українську мову в одній із шкіл міста Сікоку. Після обміну студентами між країнами їй вдалося влаштуватися на роботу. Має сім’ю, квартиру, машину. Для нас дивно те, що в Японії дуже мала відпустка. Лише дев’ять робочих днів. І це при тому, що робочий тиждень — з одним вихідним. Японські капіталісти висмоктують з людини всі соки.