До міста доїхав без пригод. А ось коли вибрався з автовокзалу, то наче з-під землі з’явилося циганча у куртці розмірів так на п’ять більшій за нього. Поли до п’ят, як шинель у кавалериста. А в руках такий капелюх, у якому, мабуть, ще соціял–демократи по черзі про революцію, рівність і братерство мріяли.
Простягає, значить, до мене капелюха, й каже: «Дядьку, дай». А саме таке нещасне, таке скульчене, таке жалісливе. Думаю, не збіднію, якщо якусь гривню-другу пожертвую. Запускаю руку в кишеню, намацую там металеву гривню і вкидаю в капелюх.

Мале, пузате,
Ніс – цибуля.
Слова – нектар,
В кишені – дуля.

Влітаю до хати й одразу до дзеркала. Глянув раз — нічого, придивися уважніше — теж нічого, кинув оком ще раз — таки нічого. Хм, нічого особливого — фізіономія як фізіономія: в міру зморшкувата, місцями ще гладенька. Сивина як сивина. А може… Ні, й на лобі вища освіта не прописана. Тоді чому саме я? Може тому, що в окулярах? Так ні. Поруч там ще кілька людей з окулярами були. А вони таки вибрали мене…