Ніколи не думав, що є на світі такі добрі люди. Ну, такі добрі, що готові останню сорочку, та що там сорочку, шкарпетки із себе зняти, аби допомогти. Не вірите? І я не вірив, аж поки… Ага, на свої очі не побачив, своїми руками не помацав, свого лоба… Але теє, то вже потім було. А спочатку…

Ох, як же приємно, як втішно звучали слова, як зраділа душа… Ну, це тоді, коли двоє дівчаток у центрі міста підійшли і, так мило усміхаючись, довірливо, майже інтимно, запропонували взяти участь у промоакції товарів якоїсь там фірми. Назви фірми я, щоправда, не запам’ятав, бо ж слово таке, що і язика вивихнути можна, коли вимовляєш, а вухо скрутити, коли слухаєш. Та й вигляд дівчаток у коротеньких спідничках аж ніяк не сприяв міцному запам’ятовуванню…
Та Бог із нею, тією закрученою назвою. Їх тепер наплодилося, як бліх у бродячого пса. Головне, що ті дівчатка обіцяли знижку шалену — 90 відсотків на всі товари! Хіба не добрі люди? Бо хто б то ще відважився на такий майже благодійний вчинок? Не знаєте? А я тепер точно знаю — більше ніхто.
Отож спокусився на обіцяні знижки і вирушив з однією дівчинкою до тієї фірми. Йшли, йшли та й пришли до якогось підвалу. Той підвал мені одразу не сподобався. Та все-таки зайшов, бо ж не жити мені в ньому, а дешево скупитися. А то ж справа кількох хвилин. Потерплю, думаю.
А далі й думати ні про що не зміг, бо одразу ж за порогом дві молодички підбігли, взяли мене попід руки, з двох боків тісненько округлими своїми формами притулилися і почали одна поперед другої вихваляти товари. Та так якось доладно про все розповідали, що я вже готовий був той весь склад скупити, аби щось приємне жіночкам зробити. Хоча, якщо вже покласти руку на серце, то те, що вони рекламували, мені й дарма не треба. А жінки не замовкають, а вони розпинаються, а вони пропонують, а вони ще тісніше туляться…
Cловом, не втерпів таки. Витягнув гроші, які мав у кишені, й кажу: «А давайте на всі»! А ті молодички, як гроші побачили, то в них, здається, аж очі загорілися. Та так яскраво, що, дивися, чого доброго, і накладні вії спалахнуть.
Не спалахнули. Бо й очі погасли, коли вони зрозуміли, що в руці в мене всього півтисячі гривень. Тому вже без всякого азарту відтулилися і пішли поміж стелажами підбирати, щоб то мені таке… ага, продати. І як тільки їхні тіла від мене відлипли, в ту ж мить навіть уже подумав було, що пора забиратися геть. Але ж гроші, гроші мої вже в руках однієї з молодиць. А вона, схоже, не збиралася їх нізащо будь-кому, навіть, мені, ще поки що їхньому власникові, повертати. Тому зі всього непотребу, який вони мені пропонували, вирішив купити кілька відер пластикових. Річ потрібна? Потрібна. Та й майже задарма! Знижка ж
90 відсотків. І вийшло на мою півтисячу гривень тих відер аж п’ять.
Ну, вибрався, значить, з підвалу. Зітхнув з полегшенням. Куряву зі штанів та рукавів обтрусив, очі протер і рушив до автовокзалу. А тут назустріч сусід іде. І треба ж таке — з відрами пластиковими.
— Ти що теж на знижки спокусився? — запитую замість привітання, а сам думаю, що не на знижки, а на дівок з молодицями.
А він так якось дивно на мене подивився, ніби ожилого мамонта в мені розгледів, плечима стенув і каже:
— Та ні. Я он у тому магазині відра придбав. Завжди там скуповуюся і ще жодного разу не пошкодував.
Мене ніби сто бджіл ужалило.
— А по чому? — схвильовано видихнув, сподіваючись почути нарешті, скільки ж то я на тих шалених знижках зекономив, а на скільки він прогорів.
— По шістдесят гривень їдне, — відповів він якось так байдуже, ніби йшлося зовсім не про потрібну в господарстві річ, а про щось зовсім пусте.
Мені й повітря забракло від тих слів. Та ще сподіваюся, що то в нього якась фабула чи мотлох китайський, а не відра з харчової пластмаси, що вони криві та потворні, що вони, напевно, й без дна… Що вони...
Беру в нього одне відро, розглядаю його, на всі боки повертаю, сонце крізь дно намагаюся побачити. Ніби все в нормі — не криве, не потворне, запаху різкого немає, у дні дірок не видко. Оглядаю своє відро. От холера! Так вони ж одного виробника. І не китайського зовсім.
— Ото халепа, — кажу, почісуючи п’ятірнею потилицю. — А вони ж так завзято щебетали про шалені знижки…
Це я вголос про тих дівчаток і молодичок.
— Ех ти, — каже сусід, — до сивини дожився, а досі не зрозумів, що чим м’якше язиком стелять, тим потім твердіше бокам спати…
Тепер, як тільки почую десь про якісь хай навіть не шалені знижки, одразу ті відра пригадую. Ну, і добрих людей заодно…