Наснилося, що проспав. Прокинувся і одразу ж до вікна. Ху, відлягло від серця. На вулиці тільки сіріє, але добре видко, що іде дощ і низькі хмари ледь-ледь не дістають вершечків дерев. То можна ще трохи подрімати.
Та тільки стулив повіки, як до кімнати зайшла донька і почала мене тормосити:
– Тату, тату, ти спиш?
Прикинувся, що справді сплю і навіть для переконливості захропів.
– Тату, тату, прокидайся. У мене до тебе важлива справа є...

Робити нічого, бо якщо дитина так рано сама встала та ще й каже, що в неї є справа, треба прокидатися.
– Яка справа? – запитую, потягуючись. – Знову в школу щось потрібно завезти чи щось там зробити?
– А ось і не вгадав, – посміхається загадково. – Мені треба 500 гривень.
– А навіщо тобі такі гроші? – дивуюся. – Та ще й так рано?
– Це той, як його, сюрприз, – каже донька. А тоді, засумнівавшись, уточнює.   
– Ні, секрет.
– Так секрет чи сюрприз? – допитуюся.
– Спочатку секрет, а потім сюрприз!
Розуміючи, що далі дискутувати немає сенсу, даю їй гроші з надією, що після цього вона облишить мене у спокої, і я таки зможу ще трохи подрімати.
Повертаюся на бік, заплющую очі і намагаюся навіяти хоч якусь подобу сну. Проте за кілька хвилин до кімнати заходить син. Як майбутній чоловік він одразу ж серйозно заявляє про причину свого приходу:
– Тату, мені потрібно 1000 гривень.
– Прямо отако зараз і потрібні, – починаю сердитися. – Не можна з годинку почекати, аби батько ще подрімав? І, до речі, навіщо вони тобі?
– Ну, про це я тобі завтра скажу, – відповідає він серйозно. – Так даєш чи ні?
Аби і він відчепився, витягую дві п’ятисотки. Склавши купюри вдвоє,  повагом виходить. Настає тиша. Починаю дрімати, сподіваючись, що вже нікому від мене нічого не треба.
Проте блаженство триває не довго, бо до кімнати заходить дружина і заявляє, що їй потрібні три тисячі гривень.
Від тих слів аж підскочив на ліжку.
– Та ви що, – кажу. – Вчора всі кіна про рекетирів надивилися, що сьогодні із самого ранечку батька грабуєте? Ну, діти ще розуму не мають, що з них візьмеш. А ти ж то вже до сивини дожила, а все туди ж...
– Охолонь, не кип’ятися, – каже у відповідь жінка. – Ми ж для тебе стараємося.
– Для мене? – перепитую вголос, нічого не розуміючи. – Для мене у мене гроші висотуєте?
А про себе думаю, що то, мабуть, мені такий сон чудернацький сниться. Але ж ні. Ось ніби і жінка біля ліжка з рушником стоїть. Чи мо, то якась мара у її подобі? Простягаю руку і торкаюся грудей.
– Не лапай, – відпихає руку. – Бо зараз як угрію рушником.
“Таки не мара, – думаю  із жалем. – Бо мара точно грудей не має, грошей не просить і рушником не замахується”.
– А нащо вони тобі? – запитую швидше для годиться, бо розумію, що вона вже від мене не відчепиться, тому витягую гроші і простягаю їй.
– Тю, – дивується жінка. – Як то нащо? Ти що забув? У тебе завтра день народження, то ми ж маємо підготуватися...
Ну, думаю, якщо ще й сусіди з кумами та брати із сестрами прийдуть гроші на мій день народження просити, то вже краще було б і не родитися.