Не вірте. Не вірте тим, хто каже, що жінки не вміють тримати язика за зубами. Чоловіки від них не дуже то й відстають, якщо не випереджають. Думаєте, перебільшую? Аніскілечки… Сам переконався. І зарікся щось комусь по секрету розповідати. Але про все по порядку.

…Рибалити я розпочав ще коли в коротких штанцях ходив. Не буду розповідати (ціну чесного слова рибалки, думаю, знаєте), яку рибу, де й коли мені вдалося упіймати. Але після багаторічних виїздів на різні ставки та річки, одного разу натрапив на таке містечко, де завжди не тільки клювало, але й ловилося. З часом облагородив його трохи, аби тільки зайвої уваги не привертати. І став потихеньку тягати там і коропців, і окунців, і щук, і линів з карасями. А потім навіть сома витяг. І підкузьмив же мене дідько кілька разів похизуватися своїм уловом перед сусідами-рибалками. То вже потім про це не раз гірко пошкодував, бо таке шаленство почалося, що хоч з дому носа не показуй.
Одні на мене дулися, бо жінки гризуть їх, бачте, що дарма гроші з хати вивозять, а їхніми уловами й кота не нагодуєш. Інші косяться недоброзичливо, бо благовірні їхні запідозрили, що вони не рибалити, а з дому тікають, щоб нічого по господарству не робити. А треті взагалі мене помічати перестали й давно вже не вітаються, бо дружини їхні переконані, що вони їздять ловити щук у коротких спідничках і на високих підборах. Словом, став я ворогом не тільки для чоловічої частини нашої багатоповерхівки, але й жіноцтва також. Певно, заздрість їх проти мене налаштувала.
Один тільки кум заспокоював, все приказуючи, що мені немає чого всім подобатися, головне, щоб я сам собі подобався. Тепер то розумію, що то було суцільне лукавство і облуда, а не прояв міцної чоловічої дружби. Бо щоразу, коли ми пиво попивали чи чарчиною-другою бавилися, він все намагався випитати мене про моє рибне містечко. Я стійко протистояв його допитам, віджартовуючись, що рибу, мовляв, щоразу на базарі купую. От і весь секрет моєї удачливості. Та кума так просто не проведеш. Не вірив він мені, тому продовжував розпитування.
І одного разу, розімлівши від пива, таки не втримався і бовкнув про координати свого лускатого клондайку. По тому, як загорілися в нього очі, я ще тоді зрозумів, що сказав зайвину. Та вже було пізно, бо слово, як відомо, не горобець, якого також іще впіймати треба вміти. Ну, наполіг я тоді, щоб кум поклявся нікому про мій секрет не казати. Та з тої клятьби толку ніякого не вийшло, бо вже наступних вихідних все рибальське товариство нашого будинку сиділо на моєму місці так щільно, що мені й до води не було як підступитися.
Плюнув спересердя та й подався ні з чим додому – вперше за кілька останніх років. Жінка тільки саркастично на мене поглянула, але промовчала. Я  ж місця собі не знаходив: літо ж тільки почалося, а я без улюбленої розваги залишився. Думав я думав, та нічого толком і не придумав.
А в понеділок, ідучи на роботу, мене ніби струмом ударило, коли в одному з дворів надибав на асфальті свіжий напис: «Доброго ранку, кохана!» Ще не зрозумівши до кінця, як ця хлопчача витівка (бо ж дорослі чоловіки в інших місцях зізнання пишуть) мені допоможе, обвів поглядом вікна будинку, перед якими освідчення написане, і рушив своєю дорогою. Та думка вже працювала в потрібному напрямі. Тому на роботі я собі місця не знаходив у передчутті вишуканої помсти. От чесно скажу, що ще ніколи так не чекав кінця робочого дня.
Та й не дочекався: рвонув одразу ж після обіду до магазину, білої фарби прикупив банку, кісточку малярну досить широку і одразу ж додому. Походив двором, обрав місце, щоб зі всіх вікон добре було видно майбутнє моє посланіє і став чекати ночі. А щоб ніхто не помітив моїх писарських потуг, бо ж вся справа прахом піде, змайстрував нашвидкуруч рогатку і коли добряче стемніло, поцілив камінчиком у лампочку, яка зі стовпа потрібний мені куток двору освітлювала.
Під різними приводами не вкладався спати аж доти, поки не погасло у нашому будинку світло в останньому вікні. Тоді швиденько збіг униз і, промівши попередньо асфальт віником, метровими літерами написав: «Кохана, подзвони, коли твій поїде на рибалку». Задоволений собою, ліг спати. Та сон мене не брав. Тому ледве дочекавшись світанку, кинувся до вікна, аби помилуватися витвором своїх рук і розуму. Літери, правда, вийшли дещо кривуватими, але виглядали досить ефектно.
До кінця тижня мене била нетерплячка, отож у суботу зірвався ще ні світ, ні зоря і рвонув до свого облюбованого рибного місця, побоюючись, що моя затія може й не спрацювати і конкуренти знову займуть весь берег. Та даремно я нервував: ні в суботу, ні в неділю поблизу мене ніхто із сусідів-рибалок так і не з’явився. Як не поткнулися вони й у наступні вихідні. Добре, що серед них немає пенсіонерів, котрі на мій напис навіть не зиркнули б. Отож до кінця літа так спокійненько й рибалив, знову привозячи додому щедрі улови. Тільки тепер намагався непоміченим прошмигнути до квартири, не виставляючи напоказ навіть найменшого риб’ячого хвоста…