Ага, це саме про мене. Бо я не за буграми-морями Європу знайшов, а в себе у селі організував, і тепер живу-поживаю, не згірш, ніж ті іноземці. Як, запитаєте? А дуже просто: трохи праці, трохи видумки, трохи зусиль і ось воно – омріяне життя.
А почалося все з розповіді мого сусіда Грицька Рябцуна, який до Польщі за довгим злотим їздив. Ні, він там залізницею їхньою не керував і міністерство не очолював. Він стару фарбу з вікон та дверей обдирав на ремонті якогось старовинного замку. Наобдирався до чортиків. Ага, і тих злотих вже давно немає – тільки спогади і кашель. Та досі кожному стрічному розказує, як там добре. Тільки сам на те добро більше не лакомиться, а свою корову за селом пасе.
Ото наслухався я Гриця та й, думаю, пора будувати Європу. І почав. Тепер хату називаю - апартаментами. Хлів – літньою резиденцією, ну, це тому, що влітку там буваю частіше, ніж у хаті. Город у мене віднедавна став канарами, а калюжа біля двору – карибами. Пеньок під хатою, на якому сиджу, аби спина випрямилася, має два написи – літній і зимовий. Літній – Хургада, а зимовий - Куршавель. Ну, і чим не відпочинок? І головне, що все «включено»: і мозолі, і крепатура, і біль у ногах та спині.
І з валютою у мене все гаразд. А чом би й ні? Бо недарма ж я пса Баксом на-звав. Він і на чужих гавкає, і стрибає несподівано. Ну, як справжній долар. А буває причаїться в буді й жде чогось, вичікує. І тоді всі у дворі – і кури, й люди, і навіть коти у тривожному передчутті. Бо ж ніхто не відає, що від нього чекати: стрибне він чи до землі припаде – нижчим трави зробиться.
Ага, і про транспортну проблему також подумав. А як же інакше. Тепер маю… Лексуса! Так з недавніх пір свого старенького велосипеда називаю. А щоб не погрішити проти правди, то я його німецькою автофарбою розмалював. І тепер ні в кого такого транспорту немає. А як з горба їду, то ніхто не може наздогнати. Ось тільки одна проблема нерозв’язаною залишилася – гальм у нього немає. То й доводиться щоразу форс-мажорно зупинятися: коли в рові, коли в бур’янах, а коли й у Сяньки плота таранити.
От тільки не знаю, де б це ще Віденську оперу організувати? Ну, щоб і культурно з Європою поєднатися. З недавніх пір почав до курника приглядатися, який не інакше, як гранд-отелем називаю. У мене там найгучніші на селі співаки, бо таких голосистих півнів немає більше ні в кого! Я їх завжди два тримаю. Ага, і клички вони мають відповідні – Президент і Прем’єр. Півні міняються, а клички залишаються. Чи не чубляться, питаєте. Хе-хе, ще й як! То Президент Прем’єра нагне, то навпаки. Але зате так вже вони гарно один поперед іншого виспівують, так виспівують, що заслухаєшся. Але от халепа: співають вони, а послід вигрібати все одно доводиться мені. І в Грицька не можу допитатися, чи то й у Європі так? Все відгавкується, мовляв, поїдь – ді- знаєшся!
А недавно на трасі знайшов номера автомобільного з ненашенськими літерами. Ну, саме такі, як євробляхери на свої авто чіпляють. Не відаю, чи то якась роззява загубила, чи мо’ ті номери вже вантажівками возять, то й вітром з повнісінького кузова здуло. Обдивився я ту бляху зі всіх боків, покрутив у руках і спочатку вирішив європеїзувати свою тачку, якою з ліса дрова до двору доставляю. Та як не мостив – не моститься. Довелося сусідові презентувати – у нього є булана кобилка і віз справний. Ага, прикрутили, значить, на задку воза – і тепер ще на крок до Європи ближчими стали, бо вже маємо на вулиці не що-небудь, а справжнісіньку євроломаку потужністю в одну кобилячу силу! Ось так і будую Європу в окремо взятому селі…
Gismeteo 
