Курси валют

Те, що розкажу, може скидатися на чорний гумор, але так, я кинув палити!
Відправили мене, значить, на підмогу одній фірмі, яка в сусідньому місті орендувала кімнати на сьомому поверсі у величезному корпусі.
Працюємо. Все добре, але дивлюся, одинадцята година, а ніхто не палить! Ха! А я на- вчений: вийшов у коридор, став тихенько біля вікна...
Аж тут хтось хап з руки цигарку:
– А в нас не палять!

Дивлюсь, стоїть прибиральниця, вся така в комбінезоні, в рукавичках. Я кажу:
– А що ж робити? – палити хочеться!
– Дуже хочеться чи так, наполовину? Якщо дуже, то слухай інструкцію: у нас палять у внутрішньому дворі, а він на нульовому поверсі. Ліфт не працює, ти бачив? Але нічого – пішки дійдеш! Ти, дивлюсь, підстаркуватий, але ще зможеш (мені тоді було тридцять п'ять). Значить так, почнеш спускатися, відраховуй поверхи в умі, або на пальцях, бо вони не підписані і всі однакові, а твоє завдання спуститися саме на нульовий, а не вище й не нижче! Ой, головне не нижче! У нас один з Ковеля злегковажив – хіхікав, наспівував, а пальчики не загинав... Його поліція через три дні біля дитячого театру знайшла. Сумний, без грошей, без документів, весь у павутинні і пацюками понадкушуваний. Правда, діти його підгодовували, охороняли і розважали як могли. То навіщо тобі такі пригоди?
Спустився? Перед тобою буде п’ять дверей. Тобі треба направо від тих, що на них легенько видряпано "Катька су..." Словом, станеш обличчям на північ – тобі треба лівіше. Зайдеш, зразу мусиш обминути ящики і всякий мотлох. Слухай мене: на тих дверях дуже сильна пружина! Мобілізуйся, щоб вони тебе не підштовхнули ззаду. В нас один з Ужгорода, симпатичний такий, на цигана схожий, поліз туди з кока-колою... Ну, а двері його підфутболили! А там якісь мішки з селітрою були, з вапном... Щось з кока–колою і вступило в реакцію...
– І що з ним? – питаю.
– В реабілітаційному центрі доживає. Ой, – одужує! Феноменально швидко одужує! Лікарі кажуть, що за вісім місяців буде кращим, ніж новий! Вже сивину не так видно і їсти почав самостійно. Тож пам’ятай про пружину!
Слухай далі: обминувши ті ящики і мішки, підеш прямо, лівою рукою відраховуй дванадцяті двері. Там не те, щоб дуже темно, але нічого не видно. Дванадцяті двері! Запиши собі, щоб у темряві не забути. Не помилися! У нас там фізики якісь на Міністерство оборони працюють, то я не раджу до них потрапляти. В нас один з Татарбунарів...
Розізлився я та як гримну:
– Не цікавить мене той із Татарбунарів, що далі робити?!
Вона глянула, розтерла ніжкою якусь калюжку на підлозі, і каже:
– Та не нервуйся так, зайчику! Вийдеш на подвір’я – обережно! Зразу не прикурюй! У нас там пально–мастильні матеріали і ще якась чума. Шарахне так, що доведеться по Україні всіх нас по частинах збирати. Один з Луганська забув, дістав запальничку... Добре, що Катька – напарниця моя – метнулася, збила його з ніг і відром накрила.
Йдеш прямо до високого дерева, за ним попільничка. Але обходиш дерево ліворуч. Тільки ліворуч! Заклинаю — ліворуч! Благаю – ліворуч!
Підеш праворуч – пес може накинутися. Розумний! Ротвейлер. Він не гавкає – зразу кидається. Він на ланцюгу, але до дерева дістає. У нас один з Одеси задумався, замріявся, бо одружуватися скоро мав, і пішов праворуч. А пес і накинувся. Довго вирішували, як його і його одяг позшивати, посклеювати. Але нічого – згодом відправили в Одесу. Правда, товарним потягом, під вугіллям замаскували – навіщо в Європі паніку здіймати? Він потім дзвонив, жартував... Розказував, що весілля, все ж, довелося відкласти. А чого в тебе руки тремтять?
– Нічого в мене не тремтить! – хоч я вже весь тремтів. – А навіщо ви такого пса тримаєте?
– Ой, дитинко, та він на службі! І, крім того, не на всіх і не завжди кидається. Та ти сядь, заспокойся.
– А ви, – мене вже дійсно зло взяло, – не можете дослідити, коли ваш той клятий ротвейлер кидається?!
– Так, – вона посерйознішала, – досліджували наші хлопці-орендарі. То троє з семи дослідників уже непогано почуваються. Скоро їх випишуть. Правда, ні оптимізму, ні життєлюбства, казав лікар, ще довго не буде. І професор-психіатр (солідний такий, на Коцюбинського схожий) строго нам наказав заховати плакатики, календарики з собачками, тиграми, левами, котиками, крокодильчиками і, чомусь, навіть із кониками. І говорити з ними, сказав, повільніше і чіткіше вимовляти слова, бо вони ще не зовсім уловлюють людську мову. Чого ти трусишся? Це вже все – йди собі та й смали, скільки сили стане! Але на дереві в нас там ворони...
– Що, гадять?
– Гадять, але так прицільно! Мудрі птахи! Вони теж з нікотиновою залежністю борються. Вони не просто гадять, а ще й навіщось діляться на три групи! В нас один з Києва...
Отак я вже три роки, як не палю.