А дядькові Миколі хоч би хни! Сидять собі на колодці біля плоту і повагом так цигаркою попахкують. Кажуть, що на тій колодці їм дуже добре думається, бо на ній прямий зв’язок із самим… Господом.

– Не віриш? – запитують.
– Не вірю.
– Даремно не віриш, – промовляють, глибоко затягнувшись цигарковим димом. – От ти подумай, скільки дівок з нашого кутка тут-таки собі чоловіків висиділи?
– Ну, висиділи. То й що? Не з Богом же вони сиділи, а з хлопцями. Та й кажуть, що шлюби на небесах укладаються, а не на наших колодках, – не здаюся на милість дядькової логіки.
– О! – піднімають вони задоволено догори вказівний палець. – Нарешті бачу, що в інституті з тебе таки гомосапієнса зробили.
Мовчки дивлюся на дядька, бо не знаю, до чого вони хилять.
– Ти сам подумай, якби не було з цих колодок прямого зв’язку з Господом, то звідки б він знав, чого ті дівки хочуть, якщо вони й самі того не відають? А так раз-два і заявка ангелам на шлюб подана. Ти не думай, що у них там, як у нашій Верховній Раді, хто що хоче той те й мороче. Там усе строго…
– Ну, добре, – кажу, – з дівками все зрозуміло. А про яку справу ви тут із Господом домовляєтеся?
– Я тут приємницькою діяльністю займаюся…
– І в чому ж вона полягає?
– У тому, щоб нічого не робити і приємно проводити час.
– О, теж мені мудрість відкрили. Так усі ледарі, виходить, приємницькою діяльністю займаються.
– Ні, ледацюги просто ледарюють, а я з користю: на конкретно взятому кутку із тим вірусом зловредним борюся.
– Отако, значить, сидячи на колодках, і боретеся, навіть не упрівши і видосиків по телеку не записуючи…
– Еге ж. І то нещадно борюся, а не те, що наші очільники видимі й невидимі. Видимі, це ті, яких по телеку показують, а невидимих – не показують. І слава Богові, що їх на нашому кутку немає. А от баби і молодиці є. Як тільки котрась у масці й тільки у масці проходить повз мене, одразу й кажу: «Дівчино гарна, ви сьогодні особливо чарівна». І що ти думаєш, навіть баба Параска, котра вже десятий десяток розміняла на днях з хусткою на обличчі, наче шахидка причовгала.
– Е-е-е, ви так не жартуйте, бо ж баби й після щезнення тієї напасті продовжуватимуть маски носити.
– Нє, не продовжать, бо в ній же не посваришся, як слід, новою помадою не похизуєшся і по мобільнику години зо три не побалакаєш.
– А я оце дивлюся, що й ви маску маєте. Вас що теж хтось у ній хлопцем гарним чи парубком назвав?
– Та ні – то мій імунітет…
– Від вірусу? Так, кажуть, що вона не захистить.
– А до чого тут вірус? То імунітет від поліції. Вони ж тепер всіх безмасочників злочинцями вважають. А мені, братику ти мій, без маски поліція страшніша за віруса, бо ж світить від року до двох…
– Що? Тюрми?
– Та ні. Пенсія у мене така, що на їхні премії чи то штрафи від року до двох її всю треба віддати.
– Так їм же у бюджеті нардепи, ніби, мільярд додали на боротьбу з коронавірусом. Мо’, тепер попустить…
Дядько, дивлячись десь у далину, видають:
– То на мікроскопи.
– На які такі мікроскопи?
– А на різні. Там же, братику ти мій, у них спеціалізація…
– І нащо ж їм стільки тієї точної оптики?
– Ні, ну ти таки в інституті забагато пива пив. Віруса ж без мікроскопа не побачиш? То як ти його затримаєш?
– Ага, то це й суддям мільярда на мікроскопи додали…
– Совершенно вєрно, як той казав. Бо інакше корони й не позбавити того віруса.
– І це вам Господь на прямому зв’язку повідомив?
– Нє, став би я його такими дрібницями турбувати. Це сам додумався ось тут, на колодках сидячи. Недарма ж я гомосапієнсом восьмий десяток називаюся…