Курси валют

А як все було добре, поки не йшли дощі. Сільський голова іноді навіть залишав своє авто і з гордо піднятою головою ходив селом, пригощаючи зустрічних чоловіків дорогими цигарками, а всім жінкам обіцяв щастя, попереджаючи, що його треба трохи почекати.
І тут пішли дощі.

Вже озера на городах утворилися, а на сільських вулицях розлилися такі калюжі, що й човни та рятувальні плоти не завадили.
Люди кинулися до влади: рятуйте, бо ще трохи й потоп у селі розпочнеться. А голова тільки руками розводить, мовляв, небесні справи й опади не у його компетенції.
— А щоб тебе грім побив, — озлилася баба Яремиха, до порога якої вже доходили хвилі з вуличної калюжі. — Якої тобі в дідька ще треба компетенції, аби воду до річки спровадити, га? Як перед виборами, то тебе хоч до рани було клади, а як елехторату біда, то в тебе компетенцію відібрало?
— Но, но, но, — занонокав голова. — Я при виконанні, мона сказати, державних обов’язків. То вибирайте вираженія, бо я на вас можу й управу знайти…
— Ти? Hа мене? Управу? — розреготалася Яремиха. — Та на мене свекруха до чого вже завзята й затята була жінка, за півсотні років управи не знайшла. При виконанні він… А я що не при виконанні? Мене оно люди з цілого кутка делегували від потоплення рятувати.
— Ги, і за що ж то вам така честь випала, — спробував пожартувати голова.
— Яка честь, питаєш? Опозиційна, — випалила баба. — А ти мені зуби не скаль, бо я тобі своїм костуром зараз по спині такий імпічмент за спрощеною процедурою пропишу, що й у двері не втрапиш.
Баба не вперше з головою дибатувала, то він уже добре знав, що вона в дискусії непохитна, і тому проворно кинувся з кабінету.
— Ти куди? — вигукнула Яремиха і собі вибігла в коридор, але там вже нікого не було. — А бодай тебе чорти вхопили. Бач, що надумав? Від виборця бігати… Ну, ну, почекай, я тобі рейтинг так обнулю, що твоя Валька й на поріг не пустить.
Наступного дня, як баба не прислухалася, техніка так на вулиці й не загуркотіла. І Яремиха вдалася до радикальних дій.
Вона набрала у хліві дощок, винесла з комори банку червоної фарби і пензля, а тоді гукнула сусідського хлопця:
— Мишко, а йди-но сюди.
А того довго просити не треба — швиденько форсував калюжу і став перед бабою.
— Кажуть, що вмієш гарно на парканах усяку всячину писати?
Мишко почервонів від похвали:
— Та є трохи…
— Ну, якщо є, то ось тобі слова, які треба писати, фарба і пензель. Бери й пиши одразу по дві таблички, а я піду пирога з маком спечу.
Яремиха рушила до хати, а потім озирнулася і додала:
— Ага, і друзів своїх поклич, коли писати закінчиш. Є в мене для вас доручення…
На ранок до перехрестя, що біля сільської ради збіглося півсела. Та й було чого, бо на телефонному стовпі у різні боки стирчали вказівники, які хлопці увечері поприбивали. А на них читалися червоні написи: «Калабаня сільського голови — 300 м», «Баюра секретаря сільради — 400 м», «Ковбаня депутата Самогоненка С. Г. — 200 м», «Ковтьоба депутата Саленка К. Г. — 100 м», «Калабатина депутата Кислокапустенка Д. П. — 500 м», «Багно депутата Розсоленка Х. П. — 600 м».
— Ну й чим не передвиборна агітація, – весело прокоментував колишній тракторист Савка. — Такими гаслами можна кого хочеш загасити…
Але вночі вказівники щезли. Та баба недарма замовила Мишкові два комплекти, отож вранці новенькі таблички знову вказували, чиї де мокрі володіння знаходяться.
А щоб нікому не закортіло їх знову позривати, Савка викликався повартувати. Тож коли до вказівників серед ночі наблизилися якісь підозрілі тіні, він, як навчили колись в армії, гукнув із кущів: «Стой, кто ідійот», і з двох стволів пальнув у небо. Тіні щезли, а наступного ранку в селі загуркотіли машини зі щебенем і заревли трактори, копаючи рови для води.
Ось тільки бабу тепер Яремихою ніхто не називає, бо до неї прилипло прізвисько — Опозиція. Та вона не ображається. Каже, що таке звання не кожному дадуть — його треба заслужити!