Моя донька Леся вже п’ятнадцять років живе і працює в Японії. Викладає українську мову в одній із шкіл міста Сікоку. Після обміну студентами між країнами їй вдалося влаштуватися на роботу. Має сім’ю, квартиру, машину. Для нас дивно те, що в Японії дуже мала відпустка. Лише дев’ять робочих днів. І це при тому, що робочий тиждень — з одним вихідним. Японські капіталісти висмоктують з людини всі соки.

«Завдяки» світовій пандемії, Леся прилетіла додому. Поки карантин, побуде серед своїх людей, відпочине. На честь мого ювілею Леся привезла справжнього японського робота. Хоча моє шістдесятиріччя має бути в жовтні. Робот застарілої марки, після ремонту, але для нас це справжнє заморське диво. Він не схожий на людину, не розмовляє. Замість очей блимає зелененька лампочка. Але сам може ходити і виконувати роботу. Його назвали Самураєм, але насправді він дуже мирне і роботяще творіння людського розуму.
Його призначення — обслуговування спортивних баз, ресторанів, готелів.
Лесі не сподобалася моя зовнішність.
— Постарів, — каже, — посивів. А з твоєю опецькуватою фігурою можеш поповнити національну збірну Японії сумоїстів. До речі, — усміхається Леся, — в Самурая є дієтична програма, яка допоможе тобі схуднути.
Наступного дня Леся поїхала в село, до матері. В селі теща тримає господарство і вже не в силах дати ради. Дружина допомагає поратися з худобою. Живемо нарізно, бо я ще працюю на цегельному заводі.
Я був здивований вмілою та акуратною роботою Самурая. За добу він помив стіни, підлогу, плиту. До блиску вичистив закіптюжені каструлі, пательні. Нібито не кухня, а львівський аптечний музей. З перших днів відчув на собі щільне піклування Самурая.
Справа в тому, що робот не допускає мене ні до плити, ні до холодильника. Сам готує страви і педантично виміряє порції.
На сніданок склянка зеленого чаю і чотири вівсяних пряники. На обід рисовий суп без м’яса і один окраєць житнього хліба. Перед сном склянка кефіру і два пряники. Я тішився таким безкоштовним обслуговуванням і уявляв себе німецьким бароном чи поміщиком.
Але минув день, другий, і я вже не робоча здорова людина, а інвалід. Не сплю, перед очима літають мухи, а головне — дуже хочеться їсти! Якщо Самурай не додасть в дієту хоч би шматочок м’яса, то я до ювілею не дотягну.
Дзвоню в село. А Леся сміється: «Краса, тату, потребує жертв! Терпи, козаче. В тебе все одно карантин!»
А ще біда в тому, що робот випадково знайшов мою «заначку» в шафі, бо провітрював одяг від молі. Знайшов гроші і заховав до своєї залізної кишені, що під ліктем лівої руки.
Але хіба то руки? Дві спарені трубки, які згинаються в лікті, а замість долоні два еластичних пальці. Дуже схожі на наші плоскогубці. Але яка сила! Стискає горіха і з нього капає олія! Справжній гідравлічний прес. Через те я не наважуюся з Самураєм сперечатися. Він же не розмовляє і не має ні співчуття, ні совісті. Наперекір всьому вирішив рятуватися. Завезу отого сюрприза в село, до тещі. В селі дві корови, кінь, пів-гектара картоплі. Нехай там попрацює. Я тільки чекаю, щоб швидше з його акумуляторів вийшла енергія!