Не знаю. Ой, не знаю, чи доживу до кінця цієї напасті. Ну, коронавірусної пандемії. І не вірус той, хай йому грець, укоротить мені віку. Ой, не вірус, а якась зла пригода. От хоч би й така, яка недавно трапилася.

Надумав я до міста навідатися. Отож приїхав, а тут прямо біля автовокзалу дівка маски продає. Та ще й приказує, що, мовляв, вони зі спеціальної матерії і, як то його, ага, креативні. Подивився на ті маски, помацав їх і прикинув, що підійде мені ота, на якій намальована нижня частина черепа. Можна буде під вечір наших пияків та особливо вредних бабів принагідно прилякати.
Ну, нап’яв ту маску з черепом, і рушив вулицею. Думалося, що геть усі люди на мене зглядатимуться. Та де там — глипнуть раз-другий, та й далі у своїх справах прямують. Словом, місто — не село. Що з нього взяти? Вже й забувати почав, що половина лиця мого кривим черепом закрита. Кривим, бо як не настроював, а не виходить рівний. Чи то фізіономія у мене не така, чи ті креативщики криво його намалювали.
Аж тут якась молодиця із двома сумками в руках ще здалеку почала галасувати, мовляв, попався я їй і буде мені тепер так кепсько, що краще б я й на світ білий не являвся. А тоді як кинеться до мене та як закричить:
— Ти куди оце, гаспиде, трясця твоїй матері, намилився, га? Думаєш втекти? Від мене, голубчику, не втечеш. Ще ніхто не втік і ти не втечеш.
Я озираюся навколо, бо подумав, що то вона не до мене присікується, а до когось іншого. Та поблизу нікого. Тільки всякий люд швиденько обходить ту бабу, видко, зв’язуватися не хоче. А мо’ добре знають, що то за одна, а тільки я отако здуру їй на зуби втрапив...
А жінка вже так розгнівилася та розлихілася, що, відчуваю, от–от почне мені очі видряпувати.
— Чого балухи вилупив? Нє, щоб жінці помогти… І де тебе тільки чорти носили, що аж до міста занесли? Хай би тебе пранці з’їли. Та сто чортів тобі в печінку. Та щоб тобі булька з носа вискочила… А щоб тобі очі грали, а зуби скакали…
Еге, бачу, погані мої діла, бо баба ця всерйоз причепилася, і пора якось рятуватися.
— Жіночко, — кажу, — ви оберти збавте трохи, а то, не дай Боже, в рознос підете, то вам ще заціпить і зі злості отут посеред вулиці чого доброго й луснете…
Молодиця, видать, не чекала такого, бо на мить змовкла і тільки зажерливим поглядом мене їсть та з лихими мислями збирається...
— Жіночко? — перепитала і, здається, аж зашипіла. — То я вже для тебе жіночка? Ума ні на шило, ні на макове зерня, а он як заговорив. Що вже встиг останні гривні зі своїм корифанами-голодранцями на гаспидське питво спустити і тепер дурновате геройство з тебе пре? Ти що, йолопе царя небесного, по макітрі захотів? То я швидко твою голову, вітром набиту, розтовчу. А щоб твоєю мордою просо молотили. А щоб…
Жінка так розійшлася, що й забула про свої важкі сумки, які так і тримала в руках. Я навіть подумав, що, май вона вільні руки, то вже давно кинулася б виривати останнє моє волосся навколо лисини.
Та молодиця теж додумалася, чим у неї руки зайняті, тому гримнула сумками об асфальт, а тоді схопила меншу і так замахнулася нею, що одразу стало зрозуміло, то — професіоналка. Але я теж не ликом шитий — відскочив вчасно, а вона, втративши рівновагу, зашпротнулася і ледь не в’їхала носом у паркан.
— Жіночко, ану зупиніться, бо так і покалічитися не довго, а мені потім ще й відповідай за вас.
Та войовничий запал, видно, вже так застував їй очі, що вона мене й не почула. А тоді знову розмахнулася сумкою, і хоч я й відскочив убік, та зачепила мою маску з черепом і вона упала на асфальт.
— Ой, вибачте, ради Бога, — улесливо заговорила, а войовничість раптом щезла. — Я ж то думала, що ви мій чоловік. У нього така ж маска з черепом, і футболка чорна, і джинси. Вибачте, дурну бабу. Хочете, я вас яблучками пригощу? Оно, на базар везу...
Яблучок з її рук мені якось не хотілося, тому рушив чимпошвидше, аби вона ще чогось не надумала. А поза спиною молодиця вже накликала кари небесні на голову своєму чоловікові й грозилася помститися за свою ганьбу…