Влітаю до хати й одразу до дзеркала. Глянув раз — нічого, придивися уважніше — теж нічого, кинув оком ще раз — таки нічого. Хм, нічого особливого — фізіономія як фізіономія: в міру зморшкувата, місцями ще гладенька. Сивина як сивина. А може… Ні, й на лобі вища освіта не прописана. Тоді чому саме я? Може тому, що в окулярах? Так ні. Поруч там ще кілька людей з окулярами були. А вони таки вибрали мене…

Вони — це три чоловіки невизначеного віку. Таке буває з тими, хто регулярно спиртним причащається. Ця забавка якось непомітно стирає з лиця ознаки справжнього віку і незбагненним чином прописує, мабуть, відблиск кількості спожитого на душу населення. Отож і ті троє мали явні ознаки невизначеності вікової, а хаотичне похитування тіл відносно поверхні землі показувало приблизний градус і кількість щойно вжитого…
— Чуєш, мужик, — звернувся той, що зупинився навпроти мене, бо два інші хитнулися вліво і вправо від моєї персони, і спробували там якось заякоритися. — Чуєш, ти от нас розсуди…
Кидаю оком на одного, другого, третього. У того, що переді мною, червоний розпухлий ніс і сліди крові, що запеклася, на верхній губі. Той, що зліва, потирає щелепу, на якій читається багряний слід від кулака. А в того, що справа, вже почало запливати око. Отже попередні слухання відбулися. І дебати, як кажуть, на лицях…
— Я не уповноважений нікого судити, — починаю викладати свої заперечення та, переступаючи з ноги на ногу, повільно намагаюся відійти хоча б на таку відстань, щоб перші ж аргументи будь-кого з учасників процесу не змогли збити мене з ніг. Бо спеціалізація кожного з них — ніс, око, щелепа — вже зрозуміла.
— Навіть не віднікуйся, — каже той, що з розпухлим носом. — Ти, я бачу, чоловік бувалий, тому і нас правильно зрозумієш…
«М-да, здається, халепи мені не уникнути. І це під самий Новий рік», — думаю про себе і ще трішки відступаю, та озираюся, куди б це швиденько чкурнути, коли щось піде не так.
— Та я суддівської мантії навіть у мислях ніколи на себе не приміряв, — роблю останню спробу вислизнути цілим, навіть не замислюючись про те, що ж їм насправді від мене треба.
— Та мало хто й що там на себе не приміряв, — знову той, що з розквашеним носом. Видно, він у них речник. — Я, оно, на себе в мислях ряси ніколи не приміряв, ну то й що? Живу ж якось, інколи навіть поспівуючи.
По цих словах він нащось спробував свого носа на пружність, сконцентрувавши погляд почервонілих очей на його кінчику, а корифани згідливо захитали головами, наче коні на пастовні влітку.
— Слухай сюди, — гаркнув так, наче він перед строєм новобранців на вишколі мав віддати якусь ну, ду-ж-ж-же важливу команду. — Сиділи ми он там, під навісом, біля магазину. Випили, як годиться, закурили. Дивимося, аж на другому кінці столика повний килішок пластиковий стоїть з якоюсь рідиною. Нюхнули — горілка! Ну, й стали радитися, що з нею робити. Я запропонував вилити, а килішка викинути, бо ж невідомо, хто, як і що туди наливав. А ось він, кивком вказав, на того, що справа, сказав, що треба ту горілку випити, бо ж спиртне всіляку заразу поборює. А він, кивнув головою на того, що зліва, порадив не чіпати, мовляв, може той, хто ту горілку налив, пішов по закуску чи мо’, в якійсь іншій справі. То не по-джер-, не по-джель-, не по-джентельменськи вчинимо. Ну, словом, спільного концер-, концель-, консенсусу не дійшли.
Він знову доторкнувся свого розпухлого носа і додав:
— Аргументів, так сказать, не вистачило. Ото ми до тебе й прийшли, аби ти нас розсудив, — і втупився в мене не моргаючи своїми почервонілими очима.
Глянув я на кожного з них і подумав, що все зараз мною сказане буде ними витлумачене і використане проти мене. Тому набираю у груди побільше повітря й урочисто проголошую вердикт:
— Вважаю, що вам потрібно негайно повернутися під навіс. Купити в магазині кожному по килішку, розлити в них порівно ту горілку, але… не пити.
Здається, якби перед ними в цю мить з’явився хтось із тих, що придумали сухий закон, то вони б так не розлютилися, як на мої слова.
— Як не пити? — в один голос вигукнули і стиснули кулаки.
А той, що з розбитим носом, продовжив:
— Ти що, мужик, збиткуєшся з нас, чи, може, ти з тих.., — і кивнув головою позад себе. Горілку ж на те і виробляють, щоб її пити!
Я через його плече глянув у вказаному напрямку і нікого там не помітив, тому й досі не відаю, «яких» він мав на увазі…
— Не пити доти, поки кожен з вас не вирішить, як йому бути, — продовжив я свою промову, і звернувся до того, що з розбитим носом. — Ви, здається, пропонували вилити горілку, а килішка викинути, бо ж не відаєте, хто, як і що туди наливав. То вилийте і викиньте. А ось він казав, що треба ту горілку випити, бо ж спиртне всіляку заразу поборює, то нехай і вип’є. А він радив не чіпати ту горілку, бо в неї є власник. То вчиніть по-джентельменськи — відставте й не чіпайте. А якщо ви зміните свою думку, то робіть, як знаєте.
Мій вердикт, здається, був задовгий для їхніх перегрітих спиртним і важкими думками мізків, тому вони якийсь час мовчки лупали очима, переглядаючись між собою.
— Ну ти й Саломон, — вигукнув побитоносий. — Оце то викрутив. А ще щось там про мантію плів. Пішли, хлопці…
…А я от тепер стою вдома перед дзеркалом і думаю: а, мо’, й справді у мені той Сало, тфу, Соломоновий талант дрімає? І краще б сидіти мені у високому кріслі в суддівській мантії й мудрі рішення приймати.