Надрукувати
Категорія: Гумор
Перегляди: 110

До міста доїхав без пригод. А ось коли вибрався з автовокзалу, то наче з-під землі з’явилося циганча у куртці розмірів так на п’ять більшій за нього. Поли до п’ят, як шинель у кавалериста. А в руках такий капелюх, у якому, мабуть, ще соціял–демократи по черзі про революцію, рівність і братерство мріяли.
Простягає, значить, до мене капелюха, й каже: «Дядьку, дай». А саме таке нещасне, таке скульчене, таке жалісливе. Думаю, не збіднію, якщо якусь гривню-другу пожертвую. Запускаю руку в кишеню, намацую там металеву гривню і вкидаю в капелюх.

Ага, думаєте, почув «дякую»? Де там! Як розприндриться, як набундючиться, ніби гиндик. І давай лаятися. Я по–циганськи зо два десятки слів знаю. А воно чеше, а воно злиться. А оченятами тільки блись та блись, наче ножами переді мною махає. З того всього я тільки «баличо» та «бешибе» дочув, що в перекладі «свиня» й «тюрма» означає.
— Е-е-е, хлопче, — починаю закипати, — оберти збав, а то ще чого доброго від злості луснеш. Я тобі гривню залізну, а ти мене свинею обзиваєш та тюрми бажаєш? Ану поверни мені мою гривню…
Змовк прохач, і тільки очима лупає. Видко, нештатна ситуація або «розрив шаблона», як нинішня молодіж каже. Бо де це видано, щоб у цигана, хай і в малолітнього, гроші хтось вимагав, навіть якщо вони нещодавно й твої були!
Помовчав хвильку, а тоді й каже:
— Долар, долар…
І капелюха під ніс мені тиче.
— Ах, долара хочеш? — перепитую.
А циганча головою киває та так радіє, так уже тішиться, ніби я маю тих зелених йому повний капелюх та ще й з верхом насипати.
— То підпережися і дуй до Америки. Там тих доларів хоч греблю гати. Все ніяк тебе не дочекаються, щоб ощасливити й мільйонером зробити. А якщо тут просиш, то не дури людей, а зразу кажи, щоб тобі доляри, єври чи рублі подавали…
Ех, як почало циганча про щось таке кричати, що геть поза межами мого словникового запасу. Хоч як прислухався, ні-ч-ч-чогісінько не второпаю. Жодного слова знайомого, хоч плач. А воно галасує, а воно надривається. Вже й люди на нас зглядаються. Того й дивись поліцІя наскочить. А воно мені треба на старості?
— Чоловіче, чоловіче, — чую хтось гукає.
Озираюся, а то жінка з кіоску, що неподалік.
— Чоловіче, їх тут ціле кодло. Зараз усі збіжаться. Тоді вже геть до нитки обдеруть. То в них метода така. Оце мале лементує, крик здіймає, на поміч кличе, а ті вже злітаються, як коршуни. І ніяка поліція вам не поможе. Живо забирайтеся, то, може, ще й порятуєтеся…
Бачу, справа кепська. Ото як рвонув через вулицю, та в найближчий двір, та на іншу вулицю… І все озираюся, чи не женуться, чи не наздоганяють, чи не оточують. Аж біля базару подих перевів. Огледівся. Не видко нікого підозрілого. Ніхто за мною не женеться. А може, й не гнався. То я вже повагом так далі рушив, а не перебіжками.
— Долари, євро, рублі, — почув перед входом на базар, та так і остовпів від несподіванки.
Оце так оперативність, думаю. Та ж тільки-тільки інструктував циганча біля вокзалу, як треба по-модному просити, а біля базару вже так і просять.
Придивився. Походжає такий собі чолов’яга у куртці. Щоправда, його розміру. Поголений та напахчений. І зовсім на те вокзальне плем’я не схожий. Ходить і мугиче тихенько: «Долари, євро, рублі…».
— Ні, ну ти подивися, до чого допетрали, паршивці, — роздумую вголос. — Уже й у нас зарубіжну валюту просять. В Європу таки йдемо! По всьому видко скоро там будемо…
— Ха-ха-ха, — гучно засміялася молодиця, яка повз мене проходила. — То вони не просять, а міняють. Оно, бачите, як кишені відтопирилися? То в них стільки валюти, що всеньке ваше село за раз можна скупити та ще й на могорич залишиться…
Отака халепа з тим містом. Ні, краще вже в селі. Ні циган тобі, ні міняйл… Правда, й доларів та єврів катма…