Два блокпости через Сіверський Донець і Рубіжне залишилися позаду. Десь тут, подейкують місцеві, досі чаяться замасковані розтяжки та міни. Тож багато улюблених для відпочинку місць на річці залишаються недоступними для тутешніх жителів.
Вечір у Сєвєродонецьку мало чим різниться від нашого: так само повертаються з роботи люди, як і ми, навідуються до магазинів. Хтось просто прогулюється перед сном. Втім, дещо розвіяв сутінкову ідилію приїзд до інтернату, де нас тимчасово розмістили, десятків озброєних «до зубів» військових. Найвірогідніше — нацгвардійців. Адже наступного дня нинішня столиця Луганщини очікувала на приїзд Президента.
Війна, підігріта байдужістю
Вранці на нашу мистецьку сотню чекали у Старобільську. Багато хлопців з «вісімки», як вони самі називають восьмий окремий полк спецпризначення, перебували на навчальних стрільбах та «на роботі». Тож послухати подільських соловейків зібралися лише ті, хто був на місці. Волонтери також передали військовим дитячі малюнки та сувеніри — щирий привіт із рідної землі.
Тут вдруге пощастило побачитися з бійцями спецзагону «Бізон» та його командиром, земляком із Городка, Валерієм Парамеєм. Недавній оптимізм військових трохи підупав через відтермінування демобілізації. Хлопці на початку серпня готувалися повернутися до своїх домівок. Проте, кажуть, вочевидь доведеться затриматися ще на місяць… А обстановка на лінії розмежування стає все неспокійнішою.
Що ж потрібно зробити Україні, аби врешті скінчилася ця безглузда війна, яку керівництво держави досі називає антитерористичною операцією? На це запитання не один бувалий воїн однозначно відповів: «Допоки всі українці не зрозуміють, не осмислять, що у нас триває війна, гинуть люди, вибухають міни й снаряди, миру не буде. Ні на землі, ні в серцях». Невтішні спостереження у самих військових під час нечастих відпусток на мирні території. Безтурботна молодь, нічні гулянки у клубах, розкошування «мажорів», безкарність, безвідповідальність та свавілля чиновників — яскравий тому приклад. І коли чоловіки у камуфляжах, які пережили не одне «друге народження» після чергового бою, розповідають про це, настільки відчувається безвихідь у їхньому голосі, біль в очах. Чому ж суспільство таке байдуже? Лише невеликий прошарок — волонтери, меценати та рідні, близькі люди — ось хто вселяє надію і піднімає дух наших бійців сьогодні.
Концерт завершився бурхливими оваціями. Свято стало для військових невеличким промінчиком радості, розрадою тривожних буднів. Його не зіпсував ні вибух гранати неподалік у лісі від гілки що впала (адже територія довкола табору на всяк випадок рясніє розтяжками та замінована), ні наближення часу поїздки на передову. У військовий «Урал» один за одним застрибували хлопці у повній екіпіровці. Загуркотів мотор… Рушили. «Повертайтеся живими! Неодмінно живими! І — з миром!» — пошепки, наче молитву, повторювали ми.
А неподалік, у підвалі, слухав українські переспіви нещодавно спійманий «козачок». Спілкуватися з ним жодного бажання не було. Коли його вивели на сонце з мішком на голові, дали подивитися на світ Божий, аби сфотографувати, навіч — жодного покаяння, ні страху, ні розпачу. Певно, знає, що наші військові йому шкоди не завдадуть. Хоча, ой, як хотілося б останнім відплатити йому за своїх загиблих побратимів. Адже схопили сепаратистського посіпаку під час бою, коли стріляв у наших хлопців…
До військових лікарів місцеві стають у чергу
Передавши дві захисні сітки для артилерійського дивізіону, які сплели небайдужі жителі Старокостянтинова за ініціативи активіста Петра Радушинського та настоятеля Свято-Троїцького храму УПЦ КП отця Степана Капустинського, ми вирушили до військового шпиталю, розгорнутого в Сватовому.
Про місце розташування самого шпиталю нас просили не згадувати. Концерт же відбувся на місцевому стадіоні. До речі, саме сюди, у технічні приміщення спортивного комплексу, під час ескалації конфлікту у краї спочатку переїхала Луганська облдержадміністрація.
Поки поранені та хворі бійці вмощувалися на глядацьких трибунах та стиха підспівували знайомі пісні, поспілкувалася з начальником медичної служби військового шпиталю, підполковником Валерієм Сіверчуком. Він вже понад рік рятує понівечених українських бійців. Скоро — демобілізація.
— Спочатку шпиталь був сформований виключно з медиків Вінниччини, — каже начмед. — А вже після першої ротації поповнився лікарями з інших регіонів. Проте переважна більшість і досі — вінничани. По суті, тут всі медичні працівники — добровольці. Лікуємо військових, які воюють на Луганщині. Здебільшого, доводиться мати справу з мінно-вибуховими пораненнями. Кульових не бачили фактично з початку війни. По-перше, наші бійці вже непогано забезпечені бронежилетами. А, по-друге, сьогодні перестрілки ведуть здебільшого з відстані п’ять-десять кілометрів. Жодна куля не дістане.
Шпиталь мобільний, пересувний. Як повідомив Валерій Станіславович, аби його розгорнути, необхідно небагато часу. Відтак перших хворих тут можуть приймати вже через чотири години, а оперувати — через шість. Штат шпиталю відповідає кадровому потенціалу середньої райлікарні. Нині він повністю укомплектований. Державне забезпечення — на 98-99 відсотків. Дуже багато допомагають волонтери. Тож немає жодних проблем ні з технікою, ні з апаратурою, ні з медикаментами. Волонтери забезпечили реанімобілем, яким набагато швидше і комфортніше можна переправляти важких хворих у спеціалізовані заклади. Адже УАЗи, які надала держава, не такі мобільні. До послуг медиків і повітряний транспорт. У разі крайньої необхідності, коли для порятунку людей залишаються лічені хвилини, застосовують авіацію. Переважно доправляють до Харкова та Дніпропетровська. А тут, у шпиталі, основне завдання медиків — врятувати і переправити у тил. Лікують до десяти днів, бо більшість ліжок мають бути вільними. Це надзвичайно важливо. Медики постійно у готовності, адже ніколи не відомо, коли доведеться приймати поранених після чергового бою. «Коли мене доставили сюди, прооперували, привезли до палати, у ній було лише три чоловіки, — пригадує один з бійців. — А прокинувся через годину: вже було зайнято одинадцять ліжок…»
Ще на початку війни по розгорнутому поблизу лінії оборони шпиталю пробували стріляти терористи. Але лихо оминуло. Тоді, у полі, рятуючи життя солдатам, лікарі й самі наражалися на смертельну небезпеку. Проте свій обов’язок виконали з честю.
— Я вважаю, що ніякого героїзму у нас тут немає, — каже Валерій Сіверчук. — Звичайно, порівняно з тими хлопцями, які воюють на передовій. Ми всі розуміли, куди йдемо і що доведеться робити.
А вранці, як завжди, біля воріт військового шпиталю знову виросте черга з місцевих. Записуватимуться до лікарів. І, хоча поряд районна лікарня, але у шпиталі і обладнання, і фахівці кращі (так, принаймні, стверджують цивільні хворі). Та й не останню роль відіграє безкоштовність лікування.
Тим часом у Сєвєродонецьку зустрічали Петра Порошенка.…
(Далі буде.)
Gismeteo 
