Два роки тому, 21 лютого 2014 року, українці прощалися  з Героями Небесної Сотні: під щемну мелодію реквієму «Пливе кача…»  і з вірою в те, що винуватці злочинів будуть покарані, що звитяжці відійшли у безсмертя недаремно, і Україна  нарешті остаточно визволиться і  від московського ярма, і від п’ятої колони в рідній державі, і від корупційної ганьби. Кожен із нас розумів, якою  дорогою є ціна свободи.  Про все це думається з глибоким болем. А тепер розуміємо й інше: ще надто важким буде наш шлях до справжнього визволення, за яке віддали життя і лицарі  Революції гідності, і герої кривавої війни на сході України.

Офіційна влада ще у 2014 році визначила 20 лютого як День Героїв Небесної Сотні. День скорботи, день святої народної пам’яті. Минуло два роки. Пам’ять про героїв новітньої історії Україна береже: міста і села зарясніли пам’ятниками, перейменовано вулиці на честь звитяжців, митці пишуть фільми, книги, пісні.
Хмельниччина також вшанувала пам’ять про своїх лицарів і пам’ятниками по селах та райцентрах, і новими найменуваннями вулиць та навчальних закладів. Мистецька якість значної кількості монументальних споруд залишає бажати кращого, адже, як правило, пам’ятники часто виготовлялись «до дати», поспіхом, а в умовах наших злиднів  мистецькі смаки  орієнтовані насамперед на економну вартість спорудження. Хоча таке твердження є дискусійним насамперед з морально-етичної  точки зору.
То ж логічно, що в  обласному центрі пам’ятник Героям Небесної Сотні за мистецьким вирішенням мав би стати найкращим. Та, на жаль,  спорудження його  перетворилося у незрозумілу епопею тяганини, яка триває ось уже два роки.
Ще в березні 2014 року Хмельницькою міською радою було оголошено відкритий конкурс на кращий проект пам’ятника звитяжцям Революції гідності, і ця подія одразу емоційно привернула увагу громадськості,  а скульптори  засіли за проекти монумента. Мистецький конкурс  навіть оголошувався двічі, аби жодним чином не було порушено прозорості  додержання процедури і рівноправності всіх його учасників, аби обрати, справді, найкращий з 10 проектів. І публічне обговорення виставлених на огляд макетів проектів було відкритим, дискусійним і, безперечно, прозорим.  Втім і в першому, і в другому мистецькому змаганні переміг проект пам’ятника хмельницьких скульпторів: народного художника України Миколи Мазура та Романа Албула. Та  проект-переможець  досі припадає пилом у художній майстерні нині, на жаль, вже покійного Миколи Івановича. Оскільки одразу ж розпочалась бюрократична тяганина навколо оформлення проектно-кошторисної документації та визначення вартості монумента. Про це «Подільські вісті» писали не раз. Міська влада за часів головування Сергія Мельника пообіцяла громаді, що на спорудження монумента Небесній Сотні будуть використані кошти за  бронзу  з поваленого у лютому 2014 року  п’ятитонного пам’ятника  Леніну в парку відпочинку. То ж  бронзовий пам’ятник Героям Небесної Сотні взагалі  був цілком реальним: адже цей сплав  на ринку металів  коштує дуже дорого.  Втім  повалене бронзове «тіло»  Леніна  чомусь згубилось у нетрях «Вторчормету».
Спорудження не розпочалося і досі, хоча з міського бюджету ще в тому ж таки 2014 році було виділено півмільйона гривень на виготовлення документації і початкову стадію  архітектурно-споруджувальних робіт. Замовник спорудження — управління  капітального  будівництва  міськвиконкому не приймав у авторів документації, оскільки його спеціалісти вважали завищеною ціну виготовлення монумента:  понад три мільйони гривень. Уже кілька разів представники громадськості Хмельницького, в тому числі  працівники управління архітектури, члени журі, представники Ради Майдану збирались на віче у міськ-
виконкомі, обговорюючи ситуацію, що склалася. За цей час деталі проекту його автори — Роман Албул разом з уже іншим співавтором  — народним художником України Богданом Мазуром — навіть переробляли, удосконалювали,  і цей проект знову був затверджений як остаточний  членами  мистецької ради і журі. І знову – затишшя.
Хочеться сподіватись, що нинішня міська рада, очолена  майданівцем Олександом Симчишиним, таки зуміє виконати те, що обіцяла хмельничанам влада минула. На початку лютого знову в міській раді зібралися   представники громадськості, митці, журналісти, автори проекту-переможця, аби нарешті вирішити долю пам’ятника Героям Небесної Сотні. Цього разу дискусійний стіл набув офіційного формату: засідання проводив  заступник міського голови А. Є. Бондаренко, у    роботі круглого столу взяла участь  начальник управління капітального будівництва міської ради Т. М. Поліщук. Тетяна Миколаївна зазначила, що підрозділ, який вона очолює і який є замовником  спорудження монумента, не може нести відповідальності за суму, зазначену авторами. А автори, у свою чергу, не можуть  брати на себе юридичної відповідальності у пошуках підприємства для виготовлення скульптури, бо не є замовниками. Якесь замкнене коло, яке чомусь ніхто не може розірвати.
Питання   вартості спорудження містяни  також трактують  по-різному. Одні вважають, що краще використовувати бюджетні гроші на невідкладні комунальні і соціальні потреби, інші переконані, що  потрібно оголосити  благодійний марафон, аби хмельничани  своїми коштами допомогли спорудити гідний пам’ятник, а не шукати дешеві замінники, до прикладу, граніт, якого  вдосталь у подільських кар’єрах. А як тоді бути з чудовим проектом пам’ятника, який  обрало місто? Дехто  пропонує взагалі  споруджувати пам’ятник не на вулиці Героїв Небесної Сотні, а в парку відпочинку, хоча у парку жодні акції Майдану не проводились! Ще інші пропонують спорудити…тимчасовий пам’ятник, а коли настануть кращі часи, тоді встановити й постійний.
Та чим далі затягується у дискусійні нетрі  спорудження монумента, тим  більше припадає пилом власне проект. Яка його доля? А форуми в Інтернеті рясніють  вже абсолютно нашими, обивательськими  пропозиціями: мовляв, скільки пам’ятників нам ще потрібно? Бо найкращий пам’ятник – це розбудова квітучої України. Тоді й храмів, до прикладу, будувати не слід? Адже голос Бога чути скрізь... До речі, про храми: щоб вимощувати дороги і будувати корівники, радянська влада руйнувала церкви і костели. І став від того народ багатшим чи життя гіднішим?
Громадський активіст, майданівець Андрій Дрозд, який одразу ж після подій на Майдані став  бійцем добровольчого батальйону і півтора року воював на Донбасі, також був присутній на засіданні, висловився однозначно: боляче, що ставлення до подвигу героїв перетворюється  в незрозумілу дискусію, як найдешевше «відплатити» героям, і запропонував, аби місто спорудило пам’ятник звитяжцям революції і героям війни за доброчинний кошт.
Яке рішення приймуть  хмельницькі депутати, більшість з яких —  учасники Революції гідності?  Віриться, що правильне, що кошти знайдуться і в бюджеті, і з благочинних надходжень.
До речі, за розпорядженням міського голови Олександра Симчишина,  правоохоронці міста вже займаються справою «зниклого бронзового Леніна».