Курси валют

Ці щоденникові одкровення письменника 20-40-х років минулого століття Аркадія Любченка наче писані сьогодні: «Україна воскресає… І щоб там не було, а Україна, ставши двадцять п’ять років тому на шлях незалежності, крізь бурі, тортури, знущання і визиск все одно державності не втрачає і тепер починає новий рішучий етап свого ствердження. Геть від Москви!»
Напередодні 25-річчя Незалежності України наш кореспондент звернувся на вулиці до хмельничан сказати своє слово про себе як українця і що їх непокоїть.

Наталія Музя: «Завжди почуваюся патріоткою. І боляче чути упадницькі настрої, емоційні вислови в бік України. Так, важко. А в якій країні, що утверджувала свою незалежність, було легко? Звичайно, хотілось би краще жити. І можна було б так жити, якби тіло країни не вимучували олігархічні п’явки, казнокради, московські окупанти. Вірю і віримо всі, що найближчим часом вийдемо на світлу дорогу».
Анатолій Коваль: «Я люблю українські свята, тому числі й День Незалежності. Знаєте, колись  працював на Півночі в Росії, згодом на заробітках в Європі. І там, на чужині, дуже загострено сприймалася туга за рідною землею. Будучи вихованим по-радянськи, «інтернаціоналістом», я став націоналістом, патріотом. Цю любов тримаю в серці».
Валентин Лисаковський: «Святкувати не збираюся. Не тому, що зневажаю День Незалежності. Вважаю, у війну гріх святкувати, краще з користю використати день у праці. Особисто я копатиму картоплю в селі».
Сергій Албул: «Є дати, до яких ставлюся з особливим пієтетом. День Незалежності особливо шаную. Він увібрав, як на мене, всі страждання, всю боротьбу та віру народу на шляху багатовікового рабства до волі. На превеликий жаль, через різні причини ми ще не утвердились як держава. І мене, сина родинного насильницького виселення комуністичною владою до Алтайського краю, колишнього голови обласного Товариства політв’язнів і репресованих, це дуже болить».
Микола Клец: «Коли мене запитують про любов до України — здивування невимовне охоплює. Це все одно… якби поцікавитися в першого стрічного, чи любить він чисте і свіже повітря. «Якби не любив, то не дихав би!» — спантеличено вигукнув би перехожий. Так і з Україною: якби не любив – не жив би в ній. А я — тут. Незважаючи на всякі негаразди, тримаюся цупко рідної землі, вперто подумки повторюючи Тарасові слова: «… мучусь, караюсь, але не каюсь!»
Звичайно, поривання до грошолюбства, патологічна жадоба до збагачення і таке інше можна вважати природними, але … не божественними. Щодо Дня Незалежності. Свято під час війни — не гуляння, а підсилення боротьби за визволення. Кровожерні вороги наші просторікують: «Нєт такого государства, как Україна!» Але світ бачить: вона не лише є, а святкує свою чергову річницю».
«Україна! Мій болю не зболілий… Уже тебе не перекреслять; не зігнорують, не повалять цілковито, як то було. Хоч би як цього хотіли, хоч би там що. Ти вже висмикнулась. Ти тепер уже не тільки борсаєшся, але й борешся. І ти ще поборешся. Ми поборемось. І виборемо. Конче. Я вірю».