Ієронім, Євстафій, Роман-старший і Роман-молодший. Чотири князі, чотирьох поколінь Сангушків з давнього литовського роду. А перед ними постать предка — князя Павла Кароля (1682-1750) великого маршалка Литовського, володаря значної частини волинських сіл і міст, у тому числі й Славути, господарника і мецената. Після його смерті третя дружина — Барбара Урсула Дуніна (1718-1791) мати багатодітної сім’ї, освічена, талановита і діяльна, управляла маєтками, а згодом поділила їх між своїми дітьми.

Молодший син Ієронім-Януш (1743-1812) отримав у володіння Антоніни, Білогородку, Заслав, Славуту й  Шепетівку. Саме він і став першим князем, який осів у Славуті. Брав участь у польському повстанні 1794 року під проводом Тадеуша Костюшка, певний час був генерал-поручиком російської армії. Проживаючи в Славуті, займався не лише землеробством і лісівництвом, але й  новими напрямами господарювання. У 1795 році збудував у місті суконну фабрику, про яку знали в Росії та Європі, а її продукція користувалася неабияким попитом серед населення і державних структур, вищого командування Чорноморського флоту та експортувалася до Англії. Два століття працювало це підприємство, а припинило своє існування в часи незалежності. Не стало й таблички при вході на територію фабрики, де був напис і силует її засновника. 1798-го відкрив у Славуті завод, де розводив коней знаменитої тоді англо-арабської породи. На пасовищах Заславщини та в інших місцях випасалися великі табуни прудконогих. Життя 69-річного князя раптово обірвала неправдива звістка про смерть сина у воєнній кампанії 1812 року.
Євстафій-Еразм (1768-1844) — єдиний син Ієроніма Сангушка і Цецілії Потоцької, який народився в польському містечку Радзин, а ріс і виховувався у Славуті. Здобув військову освіту в Страсбурзі, служив в армії. Був послом сейму від Люблінського воєводства і підтримав Конституцію 3 травня 1791 року. Брав участь у боротьбі за незалежність Польщі, нагороджений орденом «Virtuti militari». Був ад’ютантом Наполеона, головнокомандувачем польських військ у складі французької армії, що воювала проти Росії.
Імператор Олександр І спочатку не простив зради свого колишнього драгунського полковника, але після клопотань і визнання провини, виявив милість і повернув князю волинські маєтки. У 1817 році він очолив губернське дворянство.
Сангушко наполегливо продовжував розвивати конярство, суконну мануфактуру, збудував паперову фабрику, лісопильню, механічний і чавунно-ливарний заводи. Згодом на базі механзаводу його новий власник купець У. Сігал  1909 року організував виробництво фаянсової продукції. Не так давно комбінат європейського рівня «Будфарфор» урочисто відзначив 100-літній ювілей.
Князь Сангушко не сторонився життя краю, був маршалком Волинської губернії. У його палаці знаходилися родинний архів, велика бібліотека, картинна галерея, колекція зброї тощо. Але сам князь до кінця свого 76-річного життя перебував під негласним наглядом царської поліції.
Давно окрасою і гордістю міста стали величні культові споруди: церква Різдва Пресвятої Богородиці (1819), збудована на кошти прихожан і князя, та костьол Святої Дороти (1825), споруджений Євстафієм за заповітом замолоду померлої дочки Дороти. Досі в костьолі є п’ять пам’ятних епітафій, на яких викарбувані латиною відомості про похованих у підземеллі  Сангушків. Однак нема ні домовин із останками, які невідомо куди зникли, чи де перепоховані.
Наступним власником родового помістя став старший син Євстафія і Клементини Чарторийської Роман-Адам (1800-1881), який побачив світ в Антонінах. Роки його дитинства і навчання минули за кордоном. Далі служба в імператорському кавалергардському полку і відставка за станом здоров’я. 29-річний Роман одружується з юною графинею Наталією Потоцькою. Через рік — радість і горе: народження дочки Марії і смерть коханої дружини на руках чоловіка.
Коли у 1831 році вибухнуло польське повстання, Роман у чині капітана став під його знамена. Невдовзі потрапив у полон. Під час суду в Житомирі відкрито заявив, що приєднався до повстанців «з переконання». Суворий вирок — і Сангушко без титулів та звань, без волинських маєтків етапований у кайданах як злочинець у Сибір. Потім — рядовий лінійного батальйону. Кавказ, діюча армія, бої з горцями і дворазове поранення. Підвищення в званні до молодшого офіцера, у нагороду — орден Святого Станіслава. Через 10 років після арешту і суду «сибіряка» Романа звільнили з військової служби, а потім і з чиновницької у Москві.
Повернувшись у Славуту з майже втраченим слухом і підірваним здоров’ям, опікувався як управитель маєтками рідної дочки Марії і доклав багато зусиль для розвитку господарства краю, звертаючи увагу на становище підлеглих селян, яким замінив панщину чиншовою системою за 14 років до відміни кріпацтва в Росії. Побудував п’ять цукроварень, зокрема в Антонінах, Шепетівці і Клембівці, та три промислові заводи. Займався розведенням коней кращих порід, влаштовував в Антонінах перегони, висилав скакунів на змагання до Києва, Львова, Варшави. А на Віденській світовій виставці (1872) коней отримав найвищу відзнаку —  почесний диплом.
Через 26 років після польського повстання цар повернув Сангушкові титули князя і дворянина.
Четвертий, останній князь із роду Сангушків, який жив у Славуті й немало зробив для її розвитку, — Роман-Даміан (1832-1917), син Владислава і княгині Ізабелли Любомирської. Він народився в польському містечку Пшеворськ. Здобув освіту у Франції. Отримав російське громадянство. Служив у царській кінній гвардії. Був військовим аташе в Італії. Звільнився зі служби за станом здоров’я. Згодом одружився з графинею Кароліною Тун Ґогенштайн і переїхав до Славути.
Роман енергійно взявся за справи в успадкованому маєтку, до якого входили 97 сіл, а також містечка Заслав, Славута, Білогородка та Корниця. Впорядкував штати службовців та інших працівників, робив об’їзди Білогородського, Заславського та Славутського відділків, плекав ліси. Традиційно звертав увагу на вирощування і реалізацію кращих породистих коней, зокрема для армійських потреб. Заснував широко відомий кумисо-лікувальний санаторій. Збудував лікарню, був власником ряду діючих підприємств і чималого житлового фонду.
По-різному оцінювали сучасники принципового князя Романа-Даміана: одні вважали його «скупим», інші — «ощадливим». Водночас до нього зверталися як простолюдини, так і заможні. Він виявляв щедрість, коли бачив, що вона піде «на користь Богу, краю і людям». Князь виділяв кошти на культові споруди, на розвиток культури, освіти і науки. Був конюшим царського двору, мировим суддею округу, радником земства, науковим кореспондентом. Видав каталог архіву своєї родини в семи томах.
У день свого 80-річчя спадкоємцем назвав племінника-улюбленця 11-літнього Романа, сина молодшого рідного брата Євстафія, намісника Галичини, який володів маєтками в Гумниськах і Підгірцях. Це було усвідомлене і відповідальне рішення заради об’єднання родинних володінь у майбутньому. Проте не так сталось як гадалось. 1 листопада 1917 року 85-річиий князь був жорстоко вбитий п’яними російськими солдатами 264-го запасного полку, а палац спалений.
...Не канула в ріку часу пам’ять старої Волині про князів Сангушків, які залишили помітний слід в її історичному розвитку: на їхню честь названа одна з вулиць Славути.