П’ятдесятирічний Тарієл Мурадов міг би запросто сидіти вдома, тішитися, як ростуть онуки, проте неспокій діймав за пошматовану Україну. І торік, у серпні, став добровольцем санітарної роти. Нині побратими називають його Карабахом. Він, водій 59-го військово-мобільного госпіталю, на старенькій «Газелі» вивозить із зони АТО поранених бійців.

Сумнозвісна пенсійна реформа, яка почала діяти з жовтня 2011 року, змусила жінок іти на заслужений відпочинок аж у 60 років. Щоправда, користуючись медичною термінологією, це зробили більш терапевтично, ніж хірургічно. Тобто, статтею 26 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” передбачено поетапне підвищення пенсійного віку для жінок, які народилися з 1 жовтня 1956 року по 31 березня 1961 року, а саме, впродовж кожних 6 місяців народження жінок їхній пенсійний вік збільшується на півроку. До того ж, до 1 січня 2015 року за жінками було збережено право дострокового виходу на пенсію за їхнім бажанням після досягнення 55 років. Але для цього вони повинні мати страховий стаж не менше 30 років і обов’язково звільнитися з роботи. Цим правом, за даними головного управління Пенсійного фонду України у Хмельницькій області, з 1 жовтня 2011-го до 1 січня 2015 року скористалися в нашій області 5,2 тисячі жінок. Цифра вражає, адже це практично кожна друга жінка області виявила бажання достроково вийти на пенсію за віком. Незважаючи на те, що при цьому розмір її пенсії буде меншим.

Торішньої осені  у ванній власної квартири знайшли тіло двадцятисемирічної  хмельничанки Крістіни Балдіної з перерізаним горлом. У жінки  також були  численні ножові поранення в ділянці шиї. Версія міліції — самогубство.

Велика кількість людей у повному «бойовому спорядженні» та балаклавах з одного боку вулиці та ще кілька десятків міліціонерів з іншого — викликали здивування і переляк у поодиноких перехожих.  На територію Полонської філії підприємства «Південьзахідшляхбуд» нікого не допускали, від коментарів та пояснень відмовлялися. Сторожі підприємства (які стояли за кількадесят метрів від епіцентру подій) розповіли, що на кількох машинах приїхали невідомі, представившись представниками «Правого сектору» і Самооборони, дали їм три хвилини, щоб покинули територію.

Жодного вцілілого будинку, навіть ті, що ще два тижні тому були напівзруйновані, уже знищені; повалені, поламані, страшно зяють наскрізними дірками порешечені дерева; навіть вказівник із написом «Піски» уже приречено впав на повалене дерево… У цім населенім пункті залишилися тільки сміливці з «Правого сектору». А неподалік, на під’їзній дорозі, як іграшкова машинка у страшному мультику, феєрверком розлетілася на дрібнесенькі шматочки вантажівка з українськими сухпайками. Її запчастини і важкезні конструкції, пакети з пайками валяються у радіусі 700 метрів обабіч дороги. Обгорілий каркас кузова, страшна, півтораметрова завглибшки і до трьох метрів у радіусі, воронка, утворена смертоносним металом. Машину ідентифікувати неможливо. Люди, які ці продукти везли, зрозуміло, вціліти не мали шансів… І ніхто пайки ті не збирає…

Днями в одній із місцевих газет адміністрація ТОВ «Шепетівка Енергоінвест» оприлюднила інформацію про те, що підприємство з 1 січня припиняє надання послуг з теплопостачання та підігрів гарячої води для об’єктів центральної районної лікарні і наголосило на тому, що на 2015 рік договір про закупівлю товарів (робіт або послуг) за державні кошти укладатися не буде. Таке ультимативне повідомлення багатьох шепетівчан приголомшило. Невже у лікарні не буде не тільки гарячої води, а й батареї замерзнуть?! Що ж сталося насправді?

або Як Замковий міст перетворився на «курку, що несе золоті яйця»

Замковий міст, який з’єднує не лише правий берег річки Смотрич із… правим берегом цієї ж водної артерії, а й Старе місто зі Старим замком і мікрорайоном Підзамче, є унікальною спорудою архітектурно-інженерного мистецтва, пам’яткою культури національного значення. Його вік рахується одними науковцями з ІІ століття н. е., іншими — із ХІІ і ХІV століть. У 2007 році він був визнаний одним із семи чудес міста над Смотричем.
У 1999 році міст увійшов під № 85 до складу 100 найвидатніших пам’яток світу, які потребують збереження. Отож впродовж не одного десятиліття кам’янецька влада намагалася врятувати міст від руйнації, адже з 1980 року він «офіційно» в аварійному стані. З того часу транспортний рух по ньому то закривають, то відкривають. Досить сказати, щодоби, скорочуючи відстань на Орининський, Тернопільський чи Чернівецький напрямки, через пам’ятку архітектури може проїхати близько трьох тисяч автівок.
Тож, аби хоч якимось чином обмежити потік транспортних засобів як через сам міст, так і заповідну зону — Старе місто, особливо під час туристичного сезону, також з метою поповнення міської скарбниці, насамперед для реставрації та підтримання в належному стані історичної спадщини, у 2013 році сесією міської ради було прийнято рішення зробити проїзд через Замковий міст платним. Щоправда, правомірності такої ухвали передувала довга судова тяганина. Та, як мовиться, зусилля не були марними.
Днями в мерії підрахували, що минулого року за в’їзд транспортних засобів на територію частини Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника (проїзд через Замковий міст) водії різних транспортних засобів заплатили 2 мільйони   607 тисяч 352 гривні.
Як інформує прес-служба міської ради, з цієї суми ПДВ становить 415,2 тисячі гривень, податок на прибуток — 262 тисячі гривень. До фонду соціально-економічного розвитку міста в 2014 році надійшов мільйон гривень. Фактичні витрати на надання послуг (зарплата працівників, податки на зарплату, амортизація, охорона, інкасація, програмні послуги, канцелярські витрати) становлять 739,1 тисячі гривень.  48,6 тисячі гривень поступило на рахунок КП «Крок-Плюс», а 69,3 тисячі гривень отримав на реставрацію об’єктів  безпосередньо музей-заповідник.
Загалом у минулому році за кошти від платного проїзду облаштовано  підпірну стіну на вулиці Замковій за 30 тисяч гривень,   проведено ямковий ремонт доріг на 500 тисяч, мережі зливової каналізації Старого міста — на 60 тисяч, Ратуші — на 98 тисяч, Вірменської криниці — на 45 тисяч, тунельного проїзду  Вітряної брами — на 60 тисяч гривень, на реставрацію території Руської брами витрачено 55 тисяч гривень, сплачено за вуличне освітлення Старого міста 49 тисяч гривень, придбано одягу та обладнання для учасників АТО на 120 тисяч гривень. Ще 50 тисяч гривень, згідно з рішенням сесії міської ради, для захисників Вітчизни було виділено додатково.

У Хмельницькому попрощалися із загиблим у зоні АТО тридцятидворічним майором міліції Олександром Співачуком. Він працював слідчим в обласному управлінні міліції, вступив до лав батальйону «Миротворець» у перші дні його створення.
...Зв’язок з Олександром перервався 28 серпня 2014 року. Майже півроку його шукали, як безвісти зниклого. ...Аналізи   ДНК  засвідчили, що Олександр Співачук загинув і похований у Дніпропетровську, як невідомий захисник. Майора міліції перепоховали у рідному місті. У нього залишилася дружина та чотирирічний син.

Тридцятисемирічний Андрій Молодика зупиняв із підрозділом прорив п’яти ворожих танків поблизу села Горлівка Донецької області, за допомогою гармат, чим врятував життя 50-тьом побратимам. Бойовики, які втекли з поля бою, згодом накрили позиції наших бійців мінометним вогнем. Андрію не судилося вижити. Поховали Героя  в Шепетівці. Сиротами залишилося двоє дітей.

За даними прес-служби УМВС України в Донецькій області, під час артобстрілу терористами мікрорайону Східний в місті Маріуполі, загинуло 29 осіб, ще 102 людини отримали поранення.
У списку загиблих значиться і військовослужбовець строкової служби військової частини 3056 Південного ОТО Нацгвардії України — 21-річний Дмитро Миколайчук з села Ломачинці Віньковецького району.

У селі Улашанівка Славутського району поховали 26-річного капітана  95-ї аеромобільної бригади Володимира Марковського.
Хлопець героїчно загинув, рятуючи життя пораненому військовому під час боїв в Донецькому аеропорту.
Вічна пам’ять героям!
Редакція «ПВ» висловлює щирі співчуття родинам загиблих.


         

Верховна Рада схвалила Указ Президента України про часткову мобілізацію. Вона триватиме 210 днів та відбудеться трьома хвилями. Перша  розпочалася  20 січня. Наступні дві почнуться у квітні та липні й триватимуть 60 днів. Окрім часткової мобілізації, буде поновлено й строковий призов, за яким до лав Української армії потраплять майже 40 тисяч юнаків.

...1 вересня 1939 року фашисти атакували польське місто Гданськ (ця дата вважається початком Другої  світової війни), яке під назвою Данціг було приєднано до Східної Пруссії. Так безславно і принизливо закінчилася кількарічна політика «умиротворення» західними демократіями вождя Третього рейху Адольфа Гітлера. А перед Гданськом були Судети, коли, нагадаю, на догоду фюреру, європейські лідери віддали йому частину Чехії, був Мюнхенський договір як «гарантія» миру в Європі. Та дива не сталося: сприйнявши політику «умиротворення», як слабкість західних демократій, біснуватий фюрер після Гданська роздмухав полум’я війни спочатку на цілий континент, а потім і весь світ, після чого його стали прозивати Hitler-krig, себто — Гітлер-війна.

Що, це вже кінець путінономіці? Саудівська Аравія вкотре відмовилася зменшувати обсяги продажу нафти, і ціна «чорного золота» слухняно пішла донизу, перетнувши чергову психологічну позначку у 50 доларів за барель. А кожен долар униз — дошкульний удар по економіці РФ, що патологічно залежна від нафтової труби. У минулому матеріалі (див. «ПВ» від 11 листопада 2014 року № 153, «Бум нафтової бульбашки?») вже  писав, що бюджет агресора, розрахований від ціни 100 доларів за діжку (барель — це і є діжка нафти об’ємом 159 літрів), потребуватиме перерахунку. Але тоді нафта ще коштувала 80! Що чекає Кремль за нинішньої ціни?  Різке скорочення інвестиційних програм, соціальних виплат, зменшення кількості робочих місць. А, може, й більше —  цей Карфаген XXI століття, який розв’язав війну в Європі, буде зруйнований?

З дитинства пам’ятаємо фільми про війну, у яких часто-густо показували, як мирне населення того чи іншого міста рятувалося від бомбардувань у спеціальних сховищах чи підвалах житлових будинків. І хто міг би подумати, що через сім десятків років повторюватиметься подібне у ХХI сторіччі, у наш час і саме в Україні. І кров у жилах холоне, коли дивимося нині відеорепортажі з розбитих агресором міст і містечок Донбасу, коли наші співвітчизники, в основному, люди похилого віку, жінки з дітьми знову ховаються від війни у різних сховищах, тих же підвальних приміщеннях своїх домівок, більшість з яких зовсім для цього не пристосована. Без освітлення, запасу води, комунальних зручностей.

Вже більше чотирьох років акціонери ВАТ «Полонське АТП-16844» добиваються справедливості, оббиваючи пороги і владних, і правоохоронних інстанцій. Втім, на жаль, не так просто знайти ту правду. Бюрократична машина, яка роками відпрацьовувала лиш їй потрібні й вигідні механізми, плюс оте правило «рука руку миє», родинні зв’язки і так далі й досі успішно працюють, тим самим ставлячи безліч перепон на шляху до пошуку справедливості пересічним громадянам.

Кажуть, коли ВІН з’явився на світ, усі тайні і явні вороги України — заплакали. Адже 1 січня 1909 року в Старому Угриневі Калушського повіту в сім’ї греко-католицького священика отця Андрія і матушки Мирослави не просто народився син Степан — народилась реальна загроза (і подальша історія підтвердила це) всякому чужинському пануванню над Україною. Причому, не лише під час нетривалого життя героя, а й на багато років уперед, аж до нинішнього часу включно. Бо і сьогодні, коли наша воля і незалежність — під загрозою, коли тисячі українських патріотів віддають життя і проливають кров на сході, ім’я Провідника не сходить із їхніх уст. Адже незримо Степан Бандера присутній і серед «кіборгів» у Донецькому аеропорту, і на позиціях 93-ї аеромобільної бригади в Пісках, не кажучи вже за бліндажі й окопи добровольчих загонів «ОУН», «Свята Марія» і «Правого сектору». І так буде завжди і всюди, де проливається українська кров. Проливається не за срібло-злато, а — «за честь, за славу, за народ», як співається в піснях січових стрільців, які служили у дитинстві колисковою Провіднику.
«Нема пророків у Вітчизні рідній!», — гласить народна мудрість.

Працівники державної пенітенціарної служби України в області вкотре долучилися до благодійної справи на підтримку військових, які перебувають у зоні АТО. Зібрали й передали волонтерами найнеобхідніше: продукти харчування, домашню консервацію, солодощі, засоби особистої гігієни та теплі речі.
«Солдатам випала доля захищати нашу незалежність та цілісність кордонів. Тому ми повинні згуртуватися й підтримати тих, хто береже наш спокій», — зазначив Тимофій  Якимчук, начальник управління державної пенітенціарної служби  України в області.

Федерація важкої атлетики України підбила підсумки 2014 року і визначила кращих важкоатлетів, тренерів області відповідно до кількості очок, які спортсмени набрали на всеукраїнських та міжнародних змаганнях.

Нещодавно до міського голови міста над Смотричем Михайла Сімашкевича під час чергової  ротації в зону АТО звернулися військовослужбовці 308 окремого інженерно-технічного батальйону, в якому перебуває 20 кам’янчан, з проханням допомогти вирішити питання з автомобілем швидкої допомоги.

Болить душа за наших військових у мешканців села Дашківці, що на Віньковеччині. Дивлячись телевізор та слухаючи новини, селяни вирішили теж підтримати наших мужніх хлопців.
Аби військовим було біля чого зігрітися, вирішили змайструвати буржуйки. Микола Мальований, Володимир Храбан та Микола Андрійчук обладнали їх з колишніх газових балонів. Жінки теж зробили свій посильний вклад: зібрали гроші і закупили за них сало, чай, шкарпетки. Серед них — Тетяна Несіймука, Галина Мальована, Євгенія Теодорович.  А декотрі сільські умілиці самі в’язали для бійців АТО теплі шкарпетки.
Все це керівник благодійного фонду «Благовіст Україна ХХІ» Сергій Несіймука вже передав двом військовим частинам, а ті в свою чергу доправили туди, де ці речі дуже нині необхідні. За словами Сергія Вікторовича, зараз вже мають замовлення від українських військових на таганки для розігріву і приготування їжі, тих самих буржуйок, теплих речей тощо.

 Неоголошена, дика й підла, війна триває. Донбас залишається живою раною на тілі України. Рана не гоїться, бо щодень, мало не щогодини вмивається кров’ю наших бійців. Дивна війна. Бо одні продовжують жити, як і раніше, сито й тепло, розважаючись, борючись, як от у Верховній Раді та уряді, за владу й посади, святкуючи Новий рік і Різдво. Інші, практично голі й босі, замерзають в окопах, ціпеніють від постійних обстрілів — гинуть. Тому й дивною видається ця війна, дуже схожа на хронічне відстрілювання українців...
Однак усе має свій кінець, і рано чи пізно ця війна таки закінчиться. І ті, кому пощастить вижити під пекельними «градами», «смерчами» й «ураганами», таки повернуться додому. Як житимуть вони поруч із нами? Як?! Згадуючи своїх загиблих друзів, згадуючи те, як доводилося їм (молодим чоловікам з абсолютно мирного життя) збирати останки бойових побратимів, знову й знову переживаючи жахіття обстрілів (на рівні підсвідомості — практично постійно).
Психологи стверджують, що значна частина колишніх
солдатів відчуває себе у мирному, повоєнному житті чужими. Так, нам треба усім усвідомити, що з війни повертаються інші люди. Нам треба усвідомити це й прийняти ці зміни. Ми зобов’язані зробити це — вони нас захищають. Якщо не приймемо, якщо не допоможемо їм, своїм чоловікам, синам, братам, боротися з цим синдромом, ризикуємо навіть, якщо хочете, їх втратити. Я зовсім не нагнітаю ситуацію. Просто, як нещодавно прозвучало в одній з телепередач, після громадянської війни у Хорватії, яка відбувалася у 90-ті роки, загинуло вдвічі більше колишніх бійців, ніж під час самих бойових дій, — від самогубств...

У зоні антитерористичної операції на сході України загинуло двоє військовослужбовців з Хмельницької області. Як повідомляє прес-служба Хмельницької міської ради, не стало двадцятип’ятирічного хмельничанина старшого лейтенанта  Дмитра ІВАХА,  який служив у 95-ій аеромобільній бригаді. Прощання із захисником народу, сином української землі Дмитром Івахом відбудеться 22 січня, о 12 год. 30 хв. на майдані Незалежності.

Під Дебальцевим Донецької області убитий солдат Міжнародного центру миротворчості та безпеки (військова частина А4150) 28-річний Віталій КАРАКУЛА. Він родом з Деражні. Поховають бійця 21 січня, орієнтовно о 10-11-ій годині у його рідному місті. Вічна і світла пам'ять героям!

О шостій ранку до 70-річної жительки   провулка Некрасова в обласному центрі подзвонили невідомі. Аби не дати опам’ятатися, лякали стареньку, що її сину загрожує кримінальна відповідальність. Натякнули, що, мовляв, його подальша доля у її руках — передасть якомога швидше відповідну суму, — відпустять, не будуть судити й ув’язнювати, життя й біографію псувати. 2000 доларів США та 200 гривень, інформують у секторі зв’язків з громадськістю УМВС України в області, жінка передала невстановленому водію поблизу свого будинку.
А в Кам’янці-Подільському жінка, повіривши у байку шахраїв про те, що її син скоїв ДТП, погодилася залагодити справу за тисячу доларів, але після того, як вже передала гроші, отямилася та зателефонувала до міліції. І вже за кілька годин працівники Кам’янець-Подільського міськвідділу міліції повернули потерпілій усю суму. Під Хмельницьким правоохоронці наздогнали таксиста,
якому вона передала гроші «слідчому», розповідають у секторі зв’язків з громадськістю УМВС України в області.
До 29-річної жительки  Ярмолинець зателефонувала невстановлена особа та під приводом купівлі відеокамери, дізналася особисті дані, після чого з банківської картки шахрайським шляхом зняла 5280  гривень.
З банківської картки 51-річної жительки Нетішина, телефоном домовляючись нібито про купівлю телевізора через мережу Інтернет, шахраї зняли 10000  гривень.

Товариство з додатковою відповідальністю «Кам’янець-Подільський електромеханічний завод» — одне з небагатьох підприємств міста над Смотричем, яке, попри всі кризові явища, відповідає сучасним умовам розвитку, нарощує обсяги виробництва. Про успіхи кам’янчан красномовно свідчить те, що Новий рік вони зустріли ще в другій декаді грудня, запаливши   символічні вогні  новорічної ялинки, як факт дострокового виконання річного завдання реалізації продукції.

Бійці Нацгвардії з батальйону імені генерала Кульчицького, які їхали на ротацію, потрапили у ДТП. 13 чоловік загинуло, а ще 20 перебувають у лікарні.
Трагедія сталася поблизу села Міньківка Артемівського району Донецької області. Через погані погодні умови водій військового автомобіля КРаЗ не розминувся з автобусом «Богдан» і допустив зіткнення. Удар був таким потужним, що 12 бійців загинули на місці, а згодом в лікарні помер ще один військовослужбовець. Серед загиблих Пантелеймон Рожанський — 21-річний студент Хмельницького національного університету, факультету «Телекомунікацій». Активний «майданівець» вступив до лав  Нацгвардії. Три місяці  перебував на передовій і мужньо захищав країну. Родом з Літинського району, що на Вінниччині, там його і поховали. 

Через серцевий напад пішов з життя 36-річний військовий 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.
Олександр Страпчук перебував у відпустці після бойових дій. Вже 16 січня він мав знову повернутися в зону АТО під Дебальцеве. Але раптово його серце зупинилося. Прощання з героєм пройшло в містах Нетішині і Славуті. Поховали бійця на новому кладовищі  Славути.

Всеукраїнські змагання з легкої атлетики «Фестиваль бігу», що  започатковані в Львові ще в 1982 році, особливо популярні серед молоді, яка проживає в західному регіоні держави.

Третій етап Кубка світу з двох видів фристайлу (акробатика та могул) відбувся на відомому американському курорті Дір Веллі.
Днями там спортсмени подарували численним глядачам свято, на якому помітними були українці. Лідер нашої чоловічої команди з акробатики Олександр Авраменко з Миколаєва здобув першу нагороду Кубка світу в цьому сезоні. Він набрав однакову з  американцем Мак Бахонном другу суму балів, та все ж поступився йому за додатковими показниками й задовольнився «бронзою». А беззаперечним переможцем став китаєць Кі Гуангпу.
Вдалим виявився цей старт і для хмельничанки Ольги Полюк. Вихованка рівненчанки Галини Досової здобула четверте місце, поступившись п’єдесталом американкам  Ешлі Колдвел і  Кайлі Макіннам та китаянці Ксяоксю Шен, що замкнула трійку найкращих.  
Чи зможуть українці розвинути  свої перші успіхи, покаже найближчим часом чемпіонат світу в австрійському Крайшбергу, куди вже вирушила наша команда.

Він збирався вже в короткострокову відпустку, бо ж довгих п’ять місяців безперервно перебував у зоні АТО. А якщо називати речі своїми іменами — на війні. Старий Новий рік, бо на Новий не вдалося, планував зустріти з рідними і друзями… На жаль, не судилося: снайперська куля обірвала життя. У святвечір. А у травні йому мало би виповнитися 45.

Спішить листоноша, бо знає: її чекають-виглядають люди у найдальших куточках села. Не лише на своє, замовлене, чекають, чи на пенсію, чи на газету, а й на добру звістку, свіжу новину, сердечне, підбадьорливе слово, від якого жити, добро творити хочеться...

Уже понад шістдесят років разом ідуть життєвою стежкою Надія та Іван Кирилюки. І стосунки цих діамантових  ювілярів сяють, наче коштовне каміння: ніжні почуття у подружжя з плином часу не зів’яли. Зворушливо і тепло — «татусю», «матусю», — звертаються одне до одного.

Нещодавно «Подільські вісті» розповідали про легендарного сапера-подолянина з позивним Француз та його ратні подвиги  на сході країни. Перед новорічними святами воїн, знайомий мені ще з  дитинства, адже мешкали в одному будинку, в ході  чергової ротації повернувся із зони АТО на  Хмельниччину. Під час нашого спілкування,  розповідаючи про важке протистояння  на Донбасі, він відзначив виняткову відвагу, мужність і стійкість своїх побратимів, зокрема, подолян, на передовій лінії АТО, які, не шкодуючи свого життя, захищають незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Усе частіше українці — від відомих аналітиків до пересічних пасажирів у громадському транспорті — констатують: усе, що робилося у нас останні чверть століття з економікою, промисловістю, сільським господарством, культурою, освітою, схоже не на реформи, а на зачистку території. Бо чому ж тоді так стрімко скорочується населення, чому агонізує село — напівзотліла колиска? Чому без кінця лихоманить освітою? Яких лише «коників» не ліплять з неї, котра донедавна визнавалася однією з кращих у світі... Жах викликають оприлюднені в ЗМІ запропоновані урядом статті скорочення бюджетних витрат у новому році. Із Закону України «Про освіту» вилучається норма про обов’язкове бюджетне фінансування галузі в розмірі не менше 10 відсотків національного доходу! Скорочення кількості вчителів, вихователів дитсадочків, позашкілля... Відміна безплатного харчування в початковій школі... Відміна надбавок учителям. Закриття сільських шкіл з кількістю учнів до 10 чоловік... Малокомплектні школи, або як їх нині називають, школи з малою наповненістю, стали каменем спотикання для освітянських очільників, які спішать реформувати освіту. Мовляв, ці заклади невиправдано дорого обходяться, а якісної освіти не дають. І, як на те, кількість таких шкіл щороку в державі зростає, бо ж дітей у селах народжується дуже мало. Закриття кожної такої школи, часто єдиного, останнього  осередку культури, духовності, гаранта спадкоємності у передачі традицій поколінь стає для громади непоправною трагедією. А для самих освітян, керманичів освіти хіба ні?

Якби хто в далеких 70-х сказав Віктору Погноєвському, що мине кількадесят літ, і він стане одним із провідних різьбярів України у царині «церковно-прикладного мистецтва», він сказав би: «Це — сон! Фата Моргана». Адже на момент закінчення Славутської середньої школи в 1975 році він марив архітектурою. Уявляв себе зодчим найсучасніших будівель зі скла й бетону, якими гордилася б уся країна і які були б на перших шпальтах газет і глянцевих журналів. Бо без архітектури не уявляв ні себе, ні свого життя.

Двадцятирічний Руслан Полюшкевич із Понінки, що на Полонщині, як і десятки тисяч наших співвітчизників, справжніх героїв, Новий рік зустрічатиме у холоднім окопі чи, може, в бліндажі, чи… Це вже, так би мовити, як карта ляже, чи, як ворог вирішить, бо… війна. Бо треба захищати країну. Бо керується відомим Івана Світличного: «Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?». Бо сьогодення диктує свої умови. Бо справжній. Бо мужній. Бо… І дай Боже, аби не стали новорічними феєрверками обстріли з «Градів», «Ураганів», «Смерчей»…
А вдома молитимуться й під бій курантів загадуватимуть одне-єдине сокровенне, аби вижив, аби вцілів, аби скінчилася врешті ота проклята війна, мама, кохана дівчина Карина, друзі. А ще ж удома чотирнадцятирічна сестричка Настя. Вона, на жаль, не розуміє, що діється, не розмовляє, не ходить — ДЦП. Руслан й контрактником свого часу вирішив стати, аби найріднішим допомагати, бо ж ненька змушена сидіти вдома: сестричка потребує цілодобового догляду, а батько помер, як хлопчикові дванадцять сповнилося.

Нестерпно прокидатися від вибухів, а не під спів пташок чи яскравого сонця. Як боляче бачити, коли вулицями міста роз’їжджають машини, з яких чути постріли, а посеред парку видніються домовини. Моторошно навіть іти коридорами університету, відколи у ньому з’явилися чужинці у     камуфляжі зі зброєю.
Інколи Каті Трубецькій здавалося, що це жахливий сон. Їй так не хотілося вірити, що рідне місто охопило полум’я війни.

Під таким гаслом вже п’ятий рік поспіль при  обласному благодійному фонді «Карітас», що створений під егідою Української Греко-Католицької Церкви, проходить акція «Листи до святого Миколая». Її мета — доброчинність для найбільш потребуючих верств населення, а саме: дітей, котрі навчаються в інтернатах, реабілітаційних центрах, із малозабезпечених, багатодітних, неповних, кризових сімей, а також тих, хто  опинився у складних життєвих обставинах. Акцією охоплені діти-сироти, напівсироти і позбавлені батьківського піклування, діти-інваліди та переселенці зі сходу України.

Розпач і біль. А ще — беззахисність перед чиновниками отого старого, прогнилого режиму. От і все, що сьогодні відчуває Вікторія Оруська. У свої 33 роки на її тендітних плечах тримається вся родина — четверо неповнолітніх дітей, найменшенькій Божені трохи більше року, а найстаршому Тарасику — дванадцять, та батьки-інваліди. З чоловіком розлучилася. Дітей виховує самотужки. Щоправда, у Павла почуття батьківства міцно закріпилися у серці, тому не забуває про своїх кровинок. Підсобляє, чим може. Проте, вочевидь, така допомога «надихнула» начальника управління соціального захисту населення Полонської райдержадміністрації Юрія Дрегала позбавити сім’ю допомоги соціальної…

Таку настанову з десяток літ тому давали батьки своєму синові Сергію. Мовляв, там і роботу легше знайти, і в люди вибитися. Тож за їхньою порадою по закінченні сільської одинадцятирічки він вступив до Кам’янець-Подільського педагогічного університету на факультет фізичної культури. Вивчився. Проте вчителем так і не став. Повернувся в рідне село. І довів, що з роботящими руками і мудрою головою забезпечити собі гідне життя можна і в глибинці.

Волонтери обласного благодійного фонду «Патріоти України» днями вкотре повернулися з гарячих точок холодного й голодного сходу. На Святого Миколая возили нашим захисникам подарунки від жителів Хмельниччини. Як завжди, побували у багатьох точках, бо ж  вздовж всієї передової уже, так би мовити, їхні підопічні, скрізь чекають замовленого, моральної підтримки…