«Двуязичіє» — чудернацька живуча мова, якийсь мутаційний бур’ян, що продирається звідусіль: і з побутового суржику (церковно-слов’янське «сурож» — означає суміш різних зерен із житом), і з інформаційного простору, який перестав бути зразком освіченого мовлення.
Наші ужиткові мовні норми давно розмиті невіглаством на зразок «дєвушка, передайте на талончик», «їжджай на Озьорку», «желєзнодорожний вокзал», «сирники з творога» і т. д. Він звучить із примітивних діалогів радіоведучих численних FM-станцій. Ним окреслюють свій імідж політики і владці, і словесні «перли» стали дзеркалом освіченості господарів: від «Азірова» — до академіка Поплавського, який перегодовує телеглядача кулінарними програмами на Першому національному телеканалі. Не знаю, наскільки смачні страви, зате суміш українсько-російського сленгу кулінарного ректора вражає покручами. Невже на офіційному телеканалі країни немає літературних редакторів, які вчили б академіка в кухарському ковпаку хоча б азів української академічної мови?
Та якщо мовна незграбність лише «звучить», то можна хоча б вуха затулити. А якщо вона закарбована в писаному вигляді? Маю на увазі мову нашої вуличної реклами. Тут уже вуха затуляй-не затуляй, але очі бачать же щодня. Не ходитимеш вулицями наосліп! Прочитайте, будь ласка, рекламний напис на цьому фото. До речі, це громіздке рекламне полотнище «красується» в центрі міста Хмельницького. Якою мовою його сприймати? Якщо «ювелірна» — то українською. Якщо «майстерская» — то наче б російською, але з помилкою. Очевидно, слово «майстерня» таки блукало у мізках автора вивіски, але десь застрягло, і на світ появилося те, що появилося. А таких вивісок, реклам вже наплодилося, ого-го: «Натяжні потолки», «Тепло і уют», «Горящі тури до Турції», «Ремонт молній і замків», магазини «Огородник», «Аріша», «Сільпо» і т. д.… Останнє взагалі окупувало всю Україну, хоча це — очевидна калька з російської, де «сельпо» означає «сельское потребительское общество»… А «сільпа» не існує в жодній мові! А ось у нас прижилось, проросло. Очевидно, яку лише чортополошину не завіє вітром у благодатний український чорнозем — вона й випнеться! А яке насіння — таке й пагіння.
Що ж стало грунтом для мовного чортополоху? Чому засівається у наших головах і убиває не лише культуру літературної мови, а й елементарну шкільну грамотність? Ми так любимо підкреслювати, що наша нація — одна з найосвіченіших у світі, що вже й самі в це повірили!
Чи, може, для оформлювачів реклам замовники обирають дешевих «майстеров» мовного мотлоху, економлячи на елементарному редагуванні тексту? Чи, може, сучасні школи за рівнем викладання мови перетворюються в «майстерскіє» зі штампування суржику? Адже мало назвати освіту українською, її потрібно ще такою зробити.
Мовні кордони у нас досі такі ж незахищені, як і державні. Та якщо найближчим часом все-таки з’явиться довгоочікуваний закон «Про державну мову України», то це не означає, що всі стануть цю мову знати або хоча прагнути до цього. Адже за безграмотність у нас не карають! У нас досі «ліш би чєловєк хороший»…
Втім, як на мене, причина ще й в іншому. Останніми роками з чийогось явно неукраїнського «благословення» на телеканалах, на радіохвилях, взагалі в інформаційному просторі почали з’являтися так звані двомовні пари ведучих: українськомовний плюс російськомовний. З реакції глядачів знаю, що таке «парування» більше дратує і напружує, ніж викликає довіру. Бо потреби у цьому в Україні немає, бо нам насамперед потрібно державну мову захистити і від сусідів, і від доморощених «русофілів», а не розщеплювати її на друзки «двуязичієм». Я не нападаю жодним чином на захисників російської мови, бо подібне змішування псує обидві мови, адже породжує в слухача кашу в голові, і, розмиваючи мовні основи, «розмиває» і обидві мови. І оця двомовна каша вповзає прямісінько у голови з екранів, з радіоефіру. Насамперед — у молоді. Та й комп’ютер, мобільний зв’язок у нас досі російськомовні.
Нічим іншим, як провокацією проти державної мови, подібні експерименти зі штучним двомов’ям в інформаційному просторі назвати неможливо. І це така сама прихована війна проти України, проти нашої мови, яка у свій час велася ще за часів Союзу. У розпал 70-их, коли активізувалась боротьба з так званим українським націоналізмом, кремлівські ідеологи придумали теорію «злиття братніх мов»: російської, української і біло-
руської. Фактично, це було сплановане, силуване зросійщення. Адже імперські потужності російської завжди були сильніші. Цю ідеологічну отруту «злиття» мов і культур вкраплювали вірні Кремлю холуї-мовознавці в тодішніх республіках. Завдяки цій теорії білоруську мову «злили» ще за часів СРСР, а ось українська виявилась живучішою.
Проте московська мутація вповзає тепер іншим боком: «двуязичієм». Але не було, немає і не буде такої мови, яка називалася б «двуязичієм»! А роздвоєний язик мають хіба що гадюки. От вони й наповзають: одні — в слово мовлене, інші — в слово написане… І від того мова лише виснажується, чахне, бо — отруєна…
Чи можна, нарешті, поставити загату хоча б неграмотним рекламам та вивіскам? Можна. По-перше, зазирати хоча б на хвильку, у Вікіпедію в Інтернеті, коли збираєтесь виготовляти вивіску чи рекламний щит. По-друге, я не буду зараз кивати в бік влади: мовляв, а куди вона дивиться? Дивитись, читати, вимагати — це завдання громади. Саме як представники міської громади мають право вимагати від депутатів обговорювати бодай двічі на рік мову вулиць нашого міста, тобто вуличної реклами і вивісок. Бо мовне сміття таке саме отруйне, як, скажімо, неякісна вулична їжа. Тільки з їжею набагато простіше: через два-три дні дискомфорт у кишечнику минає. А мовна «діарея» може перейти в хронічну форму. І «майстєров», очевидно, більшатиме.
Gismeteo 
