З нагоди 150-річчя від дня народження  видатного державотворця,  богослова, будівничого національної української церкви, митрополита Української Греко-Католицької Церкви  Андрея Шептицького в обласній філармонії відбулась урочиста академія за участі  представників духовенства та широкої громадськості.
Урочистості відкрив вступним словом декан Хмельницького деканату УГКЦ Іван Данкевич, який зазначив: «Ще не було держави Української, але вже була Україна духовна, і її творили провідники нації, такі як Андрей Шептицький».

У святковій програмі 21 вересня, у знаковий день Різдва Пресвятої Богородиці, прозвучала монументальна ораторія  українського композитора Віктора Камінського, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка  «Іду. Накликую. Взиваю...»,  написана на тексти пастирських проповідей Андрея  Шептицького (у поетичному опрацюванні Ірини Калинець). Монументальний шестичастинний духовний твір звучав  у спільному виконанні    камерного оркестру філармонії (диригент Тарас Мартиник), академічного муніципального камерного хору (художній керівник — заслужений діяч мистецтва України Ігор Цмур), дитячого хору Хмельницької музичної школи № 1  «Подільські солов’ї» (керівник — Наталія Бухта). Солісти — лауреати міжнародних конкурсів Олена Леонова та Степан Дробіт, читець —  заслужений артист України  Степан Бортнічук. І композитору, і хмельницьким виконавцям вдалося передати сам дух великого українця, «рідного Мойсея», палкого і дієвого  у своїй безконечній любові до України і до Бога.
Потрібно було дочекатися півтора століття з дня народження пастиря, щоб цю любов, і силу, і служіння оцінили наші сучасники, бо, нарешті, цього року  з’явився і президентський указ про широке відзначення ювілею Андрея Шептицького, а також  громадянське оголошення його праведником України. Бо праведником світу Шептицький був визнаний ще за життя.
Духовна велич, високий громадянський  і моральний здвиг, об’єднані в емоційному пориві,   створили надзвичайно правдиву атмосферу любові до України, яку особливо гостро відчуває нація у найтяжчі моменти історичних випробувань. Адже пастирські послання до українців, до світу, написані у 1941-1943 роках, у час братовбивчої бійні Другої світової війни стали актуальними і нині, коли знову цинічно знищується найсвятіше — повага до життя, до людськості, до Бога. У хвилюючому  поєднанні  скрипок    і церковних дзвонів  звучали слова заповіту великого митрополита з його листів «Перше слово пастиря», «Про покаяння»,  «До української інтелігеції», з’являвся духовний образ українського  Мойсея, який віддав життя служінню Богу, Україні і рідному народу. Він міг би бути мільйонером, бо народився у заможній графській родині, але розділив драматичну долю свого народу,  і жив, фактично, у бідності, всі кошти віддаючи на меценатство для розвитку українського мистецтва, літератури...  «Іще нас чекає довголітня і тяжка праця, до якої мусимо приложити всіх сил... Запорукою  успішної праці є для нас молодечий і сильний патріотизм», — послання митрополита нині актуальні, як і в часи боротьби  українців з німецькими і  московськими окупантами.
Що нам, нинішнім українцям, потрібно, щоб сильний патріотизм став  ознакою життя? Насамперед — покаятися. Перед Богом, перед рідною землею, яка лише тут, під цим небом дана для нас Всевишнім. Чому в історії України багато праведників, але  так мало праведності у наших діях та думках? Відповідь — у посланнях Шептицького: «Не потоком шумних і галасливих фраз, а невтомною працею любіть Україну».
Чи любимо  невтомно?