Ледь переступивши поріг галереї «На Проскурівській» обласного художнього музею, почуваєшся, наче в дитсадку: сотні розмальованих, змайстрованих із дерева іграшок-забавок немов оживають з давніх казок. Тут і квітчасті коники, і кумедні колядники у санях, і мініатюрні колисочки та посуд, розписані баранці, зайчики, курчата та гусенята, і барвисті писанки гронами звисають з вербових віт, а під стелею погойдуються зграйки голубів впереміш із жар-птицями.
Ця унікальна рукотворна краса — на виставці «Яворівська іграшка-забавка: традиції і сьогодення» члена Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народної творчості України Семена Тлустого та Галини Шумило. Талановите подільське подружжя належить до невеликої нині когорти національних майстрів, які відроджують самобутнє мистецтво яворівського розпису та народної іграшки. На жаль, яворівській іграшці випало на долю майже зникнути з ужитку в кінці минулого століття, аби тепер відроджуватись винятково зусиллями ентузіастів, одинаків-самородків.
— Яворівський розпис у традиції народної дерев’яної іграшки такий же самобутній, як писанка, — розповідає Семен Іванович. — Ще за радянських часів на Львівщині в Яворові на трьох потужних комбінатах з художнього обробітку дерева майстри виготовляли тисячі унікальних забавок. Їх майже
стовідсотково відправляли у Москву і тодішній Ленінград, та нині, на жаль, не працює жодне з цих підприємств. І раритетна екологічна іграшка, яку знають і в Європі, і в Азії, нині відроджується лише майстрами декоративно-прикладного мистецтва. А так хочеться, аби українська народна іграшка не забулася, щоб стала знову популярною, бо вона, на відміну від китайських штамповок, з якими зростають українські діти, несе у собі природний позитив, вона має душу, легко зчитується її сакральний зміст. Та й сам розпис лагідно іменується «вербівкою», бо нагадує в’юнисту вербову гілку. Традиційні барви для розпису — триколор, трійця: жовтий — сонце, зелений — здоров’я, білий — душа. А рослинні орнаменти символізують буяння життя. Кожна іграшка — неповторна, адже виготовляється вручну.
Найпоширеніший матеріал легкої дитячої дерев’яної забавки — осика. У народних повір’ях це дерево наділене магічною силою, здатне відганяти злих духів, і тому було вельми поширене у віруваннях предків. Наші пращури виготовляли іграшки з неабиякою фантазією, вони схожі на сучасні конструктори, мають багато роз’ємних динамічних фігурок, є й звукові: тарахкальця, деркачі, свистки, та пищики. І все це — в арсеналі наших майстрів. А до явірського триколору Семен Тлустий і Галина Шумило вплели й рідні квіткові орнаменти — як мистецький автограф рідного Поділля.
Буквально кілька днів тому майст-
ри повернулися з Києва, де експонували свої витвори на всеукраїнській виставці у Центрі культури та мистецтва. А минулого року з подільськими та яворівськими забавками побували в Німеччині та Угорщині. І попит на народне прикладне мистецтво українців за кордоном стабільно зростає. Адже кожен народ цікавий для сусідів насамперед самобутньою, добротворчою культурою, якою є народна спадщина.
До спадщини це талановите подружжя ставиться з особливим трепетом. І йдеться, звісно, не про матеріальні статки, а про любов та вірність народному мистецтву. Це — народний розпис, традиційна різьба: адже виготовляють і дерев’яні скульптури, іконостаси, різьблять вівтарі та іншу оздобу для храмів. Мистецтво різьби від батька перейняв і син Тарас, який мешкає на Галичині.
А ось Семен Іванович, родом з Лісоводів Городоцького району, навчався в художньому училищі на Львівщині, згодом закінчив в Івано-Франківську технікум механічної обробки деревини, художньо-графічний факультет педагогічного інституту. Різьбярство стало справою всього життя, 30 років відтак працював вчителем різьби в училищі в Городку. Його талановита дружина, до того ж односельчанка, Галина — випускниця Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії. З часом захоплення яворівською іграшкою перейшло в професію. А вже разом майстри створили самобутній стиль: подільський розпис, який став авторською візитівкою наших майстрів.
— Сама доля поєднала наш Городок з Яворовим, породичала народною іграшкою, — продовжує Семен Тлустий. — Ще 150 років тому, за часів Австро-Угорщини, у колишньому приміщенні нашого училища розміщувалося виробництво, де виготовляли дерев’яну народну іграшку, продукція користувалась величезним попитом. І мені дуже хочеться, аби історія національної дерев’яної іграшки отримала друге дихання. Мрію, аби кожна українська родина мала українські народні іграшки, бо вони несуть величезний виховний заряд, розвивають уяву і дають нові знання, а виготовлення таких забавок нашвидкоруч доступне усім, як мистецтво писанки і народної ляльки, не вимагає великих коштів і витрат часу. Лише бажання і любов до народного мистецтва.
Тому так активно, із задоволенням автори проводять майстер-класи, влаштовують виставки і дарують своє барвисте мистецтво усім: і дітям, і дорослим.
І мотанка, і писанка, і дерев’яна забавка ваблять нас не лише нев’януючою красою, а й магією закарбованих у них символів. Наші пращури вірили, що ось такі жар-птиці з білої осики, прикріплені біля колиски, та ікони, повернені голівками до вікна, до сонця, здатні закликати ранню та теплу весну. Адже за зиму діти так насиджувались у хатах, що після Масляного тижня уже птахів закликали, аби ті швидше весну на крилах несли.
Здається, табунець квітчастих птахів на мить завмер у польоті, перепочивав, позираючи на сонячне лютневе небо крізь музейне вікно. І починаєш вірити в диво, коли магія квітне добром і красою. Жаль лише, що цю рідну красу можна побачити переважно на виставках та на ярмарках народних умільців: чомусь наш шлях до рідного дому, пісні, казки, іграшки часто виявляється дуже довгим. Не запізнитися б.
Gismeteo 
