Надрукувати
Категорія: Культура
Перегляди: 2092

Уже підростає нове покоління нашої молоді, яка світоглядно сформувалась Майданом та його ідеалами. Який він у протяглості, у світогляді, у мистецтві? Майданівці, Небесна Сотня  за два роки після Революції гідності уже стали головним героями мистецьких творів у багатьох жанрах. Які з них залишаться  мистецьким дзеркалом української революції ХХІ століття, покаже час.

Мистецький подільський Майдан ще також формується, поки що автори переважно відгукуються на події Революції гідності поезією і рок-композиціями. І для багатьох саме  тема Майдану стала камертоном мистецької і громадянської зрілості. Та допоки ще виношують  ідеї сценічного відображення революційного нуртування народу наші головні професійні  колективи, до прикладу  – драмтеатр і філармонія, уже показали  добротне сценічне дійство… хмельницькі підлітки – учасники зразкового театру-студії  «Чарівна скринька» дитячої школи мистецтв. Кілька поколінь  студійців з 1998 року виховав талановитий і досвідчений театральний режисер  Анатолій
Тітов.  
Поетична вистава «Не забудь!», яка пройшла на сцені школи мистецтв у символічний для «старої» історії день — 23 лютого, присвячена  пам’яті Героїв Небесної Сотні. Двадцятеро юних акторів театру-студії, учасників вистави, зуміли  втримати у хвилюючій напрузі весь глядацький зал динамічною грою, високою енергетикою дійства, зітканого з поезії, музики, хореографії і правдивості почуттів. Майже з перших хвилин вистави зал наче й забув, що на сцені – підлітки, життєвий досвід яких лише формується. Але хіба не такою була й значна частина майданівці, яка мали єдиний досвід  – досвід гарячих сердець? «Не забудь!» — нині промовляють ці серця. Бо Майдан – вже частина кожного   нас, і хочемо ми цього чи ні, але відлік нового життя для усіх розпочало прощання з Небесною Сотнею.
Автор сценарію і режисер-постановник Анатолій Тітов також  жив досвідом серця, коли чотири місяці обмірковував, писав  сценарій,  коли будував виставу: від пошуку  літературної основи – до прем’єрного втілення. А ось готувалося сценічне дійство  місяць, і  за цей час юні актори  здійснили величезну роботу, опрацьовуючи складні тексти, шліфуючи  сценічні рухи.
У сюжеті —  найдраматичніші  дні на Майдані, тривожне Різдво, прощання з Небесною Сотнею. Сценічним відлунням цих подій стала поезія — від Шевченка до наших сучасників, уривки  новітньої прози про молодість Майдану. Літературно-музична композиція побудована  з віршів та поем  Антонії Цвід, Надії Дички, Анастасії Дмитрук, Тетяни Бондарчук та інших поетів-майданівців, уривки з прози Марка Рудневича та Надії Трубальцевої.  У сюжетну канву автор  увів і власних героїв, котрі пізнають любов саме тут, на  задимленому, прострілюваному плацу жертовної території, яка голіруч стояла проти озброєного до зубів ворога. Ця любов – всеосяжна: і перше кохання, і перше відчуття справжньої цінності Батьківщини. Перемогла  любов, а не насильство: адже, до прикладу, міг автор ввести до сюжету сцени   беркутівської розправи над беззахисними майданівціям.
Починається дійство набатом Михайлівського собору: чернець (Анатолій Тітов) з усієї сили розхитує  осердя дзвонів, скликаючи народ на Майдан, на оборону… І такий динамічний пролог задає хвилюючий, шалений ритм усім наступним подіям. Об’єднання  реальних картин (відеоряд у глибині сцени) і  художнього осмислення духовної сили майданівців додає максимальної  виразності  усім подіям на сцені, а прониклива поезія, підсилена ретельно підібраними  музичними уривками,  хореографією, доходить до кожного серця, змушує думку працювати співзвучно, вслухатись у кожне слово:
«Цей Майдан збудив світ: суд над ворогом де? – Суд над ворогом – йде!». Відповідь на поетичне запитання також спільна: цей суд найвищий – Божий.
У центрі революційних подій  історія двох особливих закоханих: інваліда Олега Дефера (Олександр Левицький), молодого сільського вчителя, дід якого, виявляється, був  французом, та біженки зі сходу Міли (Вероніка Федорко). Олег приїхав на Майдан… помирати, бо у нього – саркома, його дні лічені, але він хоче  хоча б наостанок відчути дух свободи і сили. Його, звісно, рятує кохання, бо молодість вірить у  його силу понад усе.
Вистава «дихає» Майданом: футболки молодих акторів  — з символікою  українського прапора, будуються барикади із шин, майданівці озброюються  дерев’яними дошками-щитами… У момент жертвоприношення Небесної Сотні дошки враз стають  хрестами на плечах закатованих героїв-мучеників, і ця християнська символіка жертвоприношення виразна і переконлива, це – хресний шлях у безсмертя.  Одна з найпотужніших сцен вистави – Різдво на Майдані, коли  майданівці співають  відому з часів боротьби ОУН-УПА повстанську колядку. Ця історична спадкоємність боротьби за волю триває.  
У фіналі вистави рефреном звучать слова: «Не забудь!» — пересторога  одинадцятої заповіді  Господньої, про яку народ часто забуває і знову опиняється рабстві. Не забудь ні кривдників, ні героїв, які серцем  і безсмертям закривають ворогу дорогу на нашу землю. Бо народ, який забуває власну історію – вчить чужу. Ми це пізнали ціною жертв кількох поколінь українців.
Після вистави режисер-педагог Анатолій Тітов зізнався: «Набираючи щороку до студії  нових дітей,  я кажу їхнім батькам: «Я не буду «ліпити» з ваших  дітей артистів, я буду виховувати їх театром».  І ця педагогіка – найголовніша.