У Хмельницькому відбувся перший міжнародний етнофестиваль «Ладовиці», який зібрав елітні фольклорні колективи з України та зарубіжжя. Він став живою реконструкцією народного буття, де в давніх обрядових співах, у розмаїтті і магії збережених старовинних народних костюмів відтворювалася і творилася далі незнищенна самобутність нації та її духовної культури. Організатори фестивалю — керівник зразкового фольклорного колективу «Ладовиці» Ірина Телюх та управління культури і туризму міської ради.
Фольклорні фестивалі у різних мистецьких форматах — завжди барвисте і позитивне дійство, і до них ми звикли, як до яскравого, хоча часто декоративного свята, гамірного ярмаркування. Та Хмельницький етнофестиваль «Ладовиці» помітно вирізняється на тлі розважальних акцій. Запропонований відомою збирачкою і популяризаторкою автентичного фольклору хмельничанкою Іриною Телюх, фактично засновницею подільської етнолабораторії, керівником відомого в Україні молодіжного гурту «Ладовиці», однойменний фестиваль став живою ілюстрацією історії культури народу.
Ідею відомого етнографа підтримав Хмельницький міський голова Олександр Симчишин, який і відкрив міжнародний фестиваль, котрий три дні, з 10 по 12 червня, збирав на майданчик біля кінотеатру імені Т. Шевченка сотні хмельничан та гостей міста.
Етнокультура — це синтез буття народу в історичній протяглості, етнічній лабораторії під відкритим небом. Календарні обрядодійства з різних регіонів України і зарубіжжя, де збереглись ментальні риси українців на далеких землях, демонстрування костюмів із «бабусиної скрині» і розповіді про особливості народних строїв, майстер-класи з народних інструментів, танців, звичаїв проводили елітні колективи України, Польщі, Грузії, Білорусі. Вони стали живим музеєм народної культури під відкритим небом. На вулиці Проскурівській, головному мистецькому майданчику міста, розгорнули свої виставки умільці і майстри народних промислів, народної кухні. Уже понад 20 років мандрує фестивалями родина Кахнікевичів — гончарів у п’ятому поколінні з Коломиї, яка й цього разу привезла до Хмельницького етнічну гуцульську кераміку. Заслужений майстер народної творчості Марія Кахнікевич каже, що в останні роки попит на традиційне мистецтво серед українців зростає, особливо на автентику: старовинні узори, форми, обереги.
Рівненчанин Сергій Пилипчук привіз на фестиваль кераміку в традиційному і авторському виконанні, переконаний, що сучасний стиль цікавий поєднанням давнини і авторської фантазії. Хмельницький скульптор Роман Албул, відомий як автор монументальних форм, дебютував на фестивалі зразками скіфських обрядових мініскульптур, які вирізнялись мистецькою оригінальністю і використанням давніх дохристиянських символів.
Найяскравіше ж дійство творилось на сцені, декорації якої за самобутніми витинанками відомої української художниці Людмили Мазур виготовила її донька, художниця Оксана Мазур. Сцену прикрасило чудове панно: розлоге вічнозелене дерево життя, з якого розлітаються барвисті птахи. Птаха, за слов’янською міфологією, це — душа, яка одночасно може перебувати і на землі, і на небі, це — енергія життя в усіх вимірах.
Феномен глибинної автентики активно досліджується насамперед ентузіастами, які збирають крупинки народної культури по селах України і популяризують свої здобутки. Три дні це магічне автентичне чаклування тривало у бездощовому Хмельницькому: схоже, давні обряди умилостивили навіть стихію, яка дощами заливала половину України.
Розпочалося свято бойовим гопаком, який показали учні Хмельницької федерації бойового гопака під керівництвом Олега Гелевича. Естафету козацької звитяги підхопили пісенні колективи, які два дні дарували хмельничанам давні обрядодійства. Молодіжний гурт «Серпанок» із Сум показав традиційні пісні з північно-східних теренів України — Сіверщини, Наддніпрянщини, Слобідщини. Автентичний колектив «Добрана» з польського міста Білосток збирає і популяризує українські пісні Підляшшя (історично етнічна територія України, яка нині входить до складу Польщі і України). До речі, цей український колектив став переможцем конкурсу «Підляські криниці», який цього року відбувся в Польщі.
На тлі українського етносу вирізнявся жіночий ансамбль грузинської традиційної музики «Іалоні» з Тбілісі, заснований на базі церковного хору, який популяризує старовинні грузинські пісні.
На теренах України давно відомий і гурт «Володар» (м. Київ), який виконує календарно-обрядові твори, записані протягом 20 років у власних експедиціях по селах Полісся, Подніпров’я, Полтавщини. Учасники «Володару» — професійні митці, аспіранти і студенти Національної музичної академії імені П. Чайковського, які заснували Лабораторію з вивчення національної музичної творчості.
З особливою любов’ю публіка стежила за виступами відомих подільських колективів: молодіжного фольк-лорного гурту «Ладовиці» та зразкового дитячого ансамблю «Ладосвіти» (Хмельницький). З легкої руки Ірини Телюх її мистецькі дітища нині відомі в усій Україні. А ніжне ім’я давньоукраїнської богині родини і жіночої долі Лади стало щасливим для мистецької долі цих двох споріднених колективів. Родзинка виконавства — компіляція пісень і обрядів, які жили ще у ХІІ-ХІІІ сторіччях. Це, справді, магія.
Втім, не лише «Ладовцями» переймається невтомна Ірина Григорівна: разом зі своїми учнями вона більше 20 років провела в етнічних експедиціях по південних регіонах Поділля, які є унікальними синтезом давньоукраїнського фольклору і культур народів, які побували на Наддністрянщині, як місці перетину торговельних шляхів. У селі Рогізна Кам’янець-Подільського району пані Ірина з учнями записали чи не найбільше фольклорних перлин, з її ініціативи засновано жіночий гурт «Рогізнянка» та дитячий — «Наддністряночка», які відтворюють обрядові пісні свого села, а також затопленого у 60-і роки села Студениця, вихідці з котрого уже більше півстоліття живуть у Рогізній.
Усі жінки та дівчатка з Рогізни одягнуті винятково у строї свого села, які збереглись по скринях. 77-літня учасниця гурту Марія Полянська одягає для виступів вишиту полотняну сорочку ще своєї бабусі. «Ото, дякуючи Ірині Григорівні, ми заглянули у свої душі і скрині, і таки багато знайшли, — каже пані Марія. — А головне — не дали пропасти нашому роду, нашій пам’яті, бо вона в піснях, в рушниках, в іконах. А тепер — діток вчимо, щоб не забували, хто вони і звідки».
Вивчати не лише пісні, а й назви стародавніх народних костюмів закликали гостей фестивалю його учасники, розповідаючи історії назв народних костюмів з різних регіонів. Багато хто вперше чув, що буденний жіночий фартух — це, по суті, «вартух», бо стоїть на варті, захищає сокровенне жіноче лоно від усього злого. Ось як перекроїли українки німецьке слово! А барвисто вишиті сорочки та пітички одягались, як правило, на свято, в будні — винятково стриманий одяг. Дізнались ми й про бинди, загинки, шилінові хустки, оксаменти, подайки, саяни. А чого варта наддністрянська легенда, записана в Рогізній, про чорні сорочки: сім поколінь тамтешніх жінок заприсяглись ходити у чорних сорочках, коли чергова татарська навала знищила кілька поселень. Одна з таких сорочок є нині в світлиці-музеї хмельницьких «Ладовиць». Врешті, там діє унікальний музей автентичного народного костюму, експонати котрого збиралися протягом двох десятиліть в експедиціях по селах, фактично, рятувались від знищення.
Щоб популяризувати старовинне мистецтво, яке забувається і в селах, і в містах, проводили майстер-класи старовинних танців і подільські «Ладовиці», і підляські «Добрині», зокрема славіст Даріуш Кришпінюк. А гри на старосвітській бандурі, кобзі (думи, псалми) навчав киянин Василь Жованик — студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, учень кобзарського цеху, актор фільму Олеся Саніна «Поводир».
Сучасне вільне мистецтво для українців, безсумнівно, асоціюється з рок-музикою, яка часто використовує у своїй стилістиці автентичну палітру. Свої композиції подарували хмельницький етно-рок-гурт «Чумацький шлях» та відомий київський квартет «GO-А», який працює у жанрі медитативно-автентичної рок-музики та використовує старовинні інструменти: від українських сопілки та варгана, до індійських — джембе, діджеріду, дарбука.
Активну участь у фестивалі взяли студенти музичного училища імені В. Заремби, учні мистецьких шкіл, фольклорні колективи та ансамблі народної музики міста Хмельницького.
Світ безмежний у своїй багатопроявності, але близький у витоках: а це – культура, духовна творчість народу. Чим вона багатша, тим багатший, духовно вільний кожен з нас на рідній землі.