Минулої суботи — 17 вересня — під егідою Міністерства молоді і спорту в селі Головчинці Меджибізької територіальної громади відбувся перший в Україні «Яків Гальчевський-фест».

Отаман Орел — під та-ким ім’ям він увійшов в   історію, під таким ім’ям його знали і запам’ятали подоляни — мешканці Літинського і Летичівського повітів Кам’янець-Подільської губернії, на території яких у двадцятих роках минулого століття він творив свою селянську республіку, вільну від комуно-більшовиків.
…Нелегка і трагічна доля судилася отаману Орлу — Якову Гальчевському, в долі якого, як у краплині води — море, відбилась трагічна доля постреволюційної України. Були в ній злети й падіння, поразки і перемоги, був тріумфальний вхід до Києва під передзвін святої Софії, і була гіркота відступу з України й принизлива еміграція. Та до останньої хвилини свого життя — до 21 березня 1943 року, коли оточений трьома десятками бійців армії Крайової на Грубешівщині Краківського воєводства, отаман дав останній бій у своєму житті, він залишився воїном і патріотом, відданим сином матері України. І коли нам закидають сьогодні геноцид Волинської «різанини», який розпочався нібито     12 липня 43-го року, то хочеться запитати в любителів навішування ярликів українській нації: а хто дав привід, хто розпочав, панове цю, як ви кажете, «різанину»? І як тоді назвати нищення українців за Бугом, яке розпочалося задовго до православного свята Петра і Павла 1943 року, жертвою якого і впав отаман Орел?
Своїм життям і своєю боротьбою, і про це говорили учасники науково-історичного круглого столу «Яків Гальчевський — будівничий української армії», який відбувся у Меджибізькій фортеці в рамках фестин, отаман Орел розвіяв іще один міф про українську революцію — антисемітський. Адже не хто інший, а комісар Хаїм Бурд, син корчмаря із Балина, власноруч розстріляв єдиного неповнолітнього брата Гальчевського — Федора, заявивши при цьому: «Федір винен уже тим, що в ньому тече кров Гальчевських». Але коли козаки отамана Орла взяли Балин і привели до Якова Гальчевського старого корчмаря Бурда з пропозицією помсти, той відповів як істинний лицар: «Я не мщуся на безневинних на тій підставі, що в них одна кров із вбивцею мого брата!».
Цілий день, що тривав «Яків Гальчевський-фест» на березі Головчинецького озера, незабутній, неповторний шарм якому надали виступи київських лірників і кобзарів, таких як Михайло Хай, Василь Лютий, Андрій Ляшук і два Тараси — Силенко і Компаніченко, мене не полишало відчуття того, що фестиваль цей запізнився, як мінімум на років 15-20, бо якби ми знали і шанували подільського Орла, рівно як й інших творців і будівничих українського війська, — таких як Міхновський, Болбочан, Петлюра, а головне — наслідували їхні заповіти і їхню військову спадщину, ми не мали б тієї проблеми, яку маємо сьогодні на сході України і в Криму. У зв’язку з цим пригадується епізод із подільської військової епопеї отамана Орла: коли йому зауважили повстанці, що не вистачає зброї, він порадив: «Ножем здобувайте пістоля, пістолем — кріса, крісом — скоростріла, кулеметом — гармату. А здобувши це — здобудете й Україну!».
 Думаю, а хіба не так діяли наші добровольчі батальйони в перші дні війни на сході, рятуючи від російської навали Україну, в якої, на той момент, не було ні війська, ні зброї? Отже, настанови отамана Орла не пропали марно! То, може, час повернутися й до інших заповітів Якова Гальчевського, один із яких гласить: «Із ворогом української нації визнаваймо мову гармат, а не перемовин»?