«… – Чаклунка має бути покарана! – натовп розлючених людей метнувся навпростець через гущавину лісу.
Чоловіки і жінки у довгих полотняних сорочках, підперезані смужками витіпаної шкіри, з рогачами та палюгами в руках… Вони кинулися заганяти у темряву недалекої ночі жінку, приречену ними на згубу.
А попереду, за зеленою завісою лісу, котра до пори рятувала від очей переслідувачів, знесилену втікачку хапали за руки колючі гілки терену, зустрічні дерева боляче шмагали хльосткими пагонами. Ослабла, розгублена, вона падала, піднімалася і вперто продовжувала бігти далі, тільки переляканий погляд щораз повертався назад, щоб упевнитися, чи наздоганяє її очманілий, засліплений люттю натовп? Серце готове було вирватися з грудей від утоми і страху…»
Так починається роман-фентезі «…Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва» Оксани Радушинської. Захоплюючий із перших рядків сюжет, динаміка перипетій, інтрига і співпереживання, легке прочитання твору – наче сам стаєш учасником подій прадавніх часів. Головній героїні Любаві суджено зрости від юної дівчинки-знайди, котру принесла до поселення стрімка ріка, до відважної войовниці, якій доля призначила врятувати рідний край. Шлях цей не був легкий – доводилось протистояти чорній чаклунській силі, людській злобі, долати сумніви, і випробування, і страхи, і зневіру, пережити втрати і полон. І все це заради того, щоб об’єднати людей на боротьбу із завойовниками, знайти свій рід і пізнати кохання… Як актуально перегукуються далекі події з реаліями сьогодення, де ворожій російській агресії протистоїть сила єдності й патріотизму українців. У романі князь Боян висловив таку думку: «тільки об’єднавши мечі та молитви, ми переможемо».
Презентація книги відбулася в обласній дитячій бібліотеці ім. Т. Шевченка (раніше – на книжковому форумі у Львові). Багато щирих і теплих слів дарували виступаючі Оксані Радушинській – як талановитій поетесі, а тепер іще – прозаїку, як громадській діячці, котра неодноразово побувала в АТО і військових шпиталях, піднімаючи поезіями настрій і дух бійцям. Енергійна і життєрадісна, тендітна і мужня, Оксана Петрівна постійно у творчих пошуках і в дорозі. Той, хто з читачів не знає нічого про неї (хоча в цьому сумніваюсь), приємно подивується, що ця молода журналістка, член Національної спілки письменників України, має понад 50 нагород і відзнак. Зокрема, вона учасниця і переможець всеукраїнських і міжнародних літературних конкурсів, лауреат премій «Українська Мадонна», «Жінка ІІІ тисячоліття», кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня і т. д. Але це – окрема тема. Першими враженнями від прочитання роману-фентезі ділилися заступник директора Шевченківської книгозбірні Антоніна Захаренко, науковці Олена Броварська і Борис Кузіна, спілчани Василь Горбатюк, Ніна Шмурікова-Гаврилюк та інші. Сама ж авторка розповіла, що писала книгу впродовж 23 років. Розпочала ще школяркою, читала подругам, а потім закинула на шафу. Згодом виявила рукопис, доопрацювала і… на всеукраїнському конкурсі за прозовий твір для дітей «Золотий лелека» (2009) удостоїлась третьої премії. Почала дописувати твір і на літературному конкурсі «Коронація слова» отримала три відзнаки, а в номінації «Романи» за 2014 рік – четверту премію. «Пишу для того, щоб у душі людини був лад», – сказала письменниця. Літературний захід прикрасила чарівна гра скрипальки Майї Онищук.
Gismeteo 
