Надрукувати
Категорія: Культура
Перегляди: 998

Цю красу описати неможливо — слів не підбереш, але її неодмінно варто побачити –— полонить довершеністю і заряджає таким потужним позитивом! Як, до слова, і все в цім домі,  в цій диво-жінці.
Оту простору ошатну двоповерхову оселю на околиці Теофіполя без перебільшення можна назвати музеєм. І не кожна галерея шедеврами такими похизується: всі стіни величезного будинку з неабияким дизайнерським смаком завішені вишитими картинами. Пейзажі, натюрморти, ікони,  красуні і легені, дітлахи, птаство і тваринний світ, що  так досконало покладені хрестиком на полотно,  гонорово виглядають з-під скла у різьблених рамках. Тільки вдома їх, великих і трішки менших, 82,  а 64  роздаровано.  Взагалі в Людмилі Петрівні Лазарєвій  поєдналося-переплелося стільки талантів!                              

Забурлило море буднів
Хрещато малювати голкою по полотні полюбила Людмила змалку. Не раз, пригадує,  збиралися у батьківській хаті мамині колеги-вчителі  й  залюбки вишивали, долучалися й дівчатка, адже в родині, в «обрамленні» двох братиків зростало п’ятеро сестер.
Щоправда, часу на вишивання хіба в тім дитинстві й у двох недовгих декретних відпустках вистачало. Бо ж закрутило море життя, забурлило хвилями сімейних клопотів, кар’єрних злетів, депутатських буднів. По закінченні школи дівчина пішла працювати на Теофіпольський ситроцех, при цьому заочно навчаючись.  Небавом очолила цех безалкогольних напоїв  Базалійського філіалу Волочиського заводу харчових концентратів. Коли підприємство наростило потужності й перетворилося на Базалійський завод продтоварів, енергійна перспективна жінка очолила його. Продукції почали  випускати стільки, що наявних площ і цехів стало замало. За керівництва мудрого й далекоглядного директора  Лазарєвої завод і потужності нарощував, нові лінії відкриваючи, продукцією славлячись, і у часи, коли вже все, по суті, на ладан дихати починало, банкрутувало-закривалося, будувався. За це отримала Людмила Петрівна Грамоту Верховної Ради. Аби втримати на плаву своє дітище, працювати доводилося без відпочинку: постійно в русі, в пошуку… Вона жодного разу не була у відпустці. Оббивала обласні й
столичні владні кабінети, побувала з робочими візитами у сімнадцяти країнах світу, була  членом  української делегації в Америці, на  Раді Європи з трибуни питання порушувала…
У цій надзвичайній подолянці  якось напрочуд дивно поєдналися ніжна жіночність і сувора вимогливість, тонкість натури і вперта наполегливість. Її любили, поважали й боялися. Лазарєва — перша жінка в районі, яка сіла за кермо. Вона очолювала громадську організацію «Жінки Теофіпольщини».   Її  жартома   називають незмінним депутатом, бо ж, будучи народним обранцем до районної й селищної рад багатьох скликань, ніколи не залишала поза увагою людські проблеми, завжди їх розв’язувала, тож і досі, за звичкою,  їй телефонують, щоб  вирішити те чи інше питання. Її фото заслужено прикрашало обласну й незмінно районну дошки пошани.

Співані візерунки долі
Чули б ви, як співає Людмила Петрівна! Без пісні й не уявляє життя. Теофіпольці прекрасно знали й переказували одне одному: хочеш влаштуватися на завод — основна вимога керівника, окрім, зрозуміло, диплома й професійності, вміння співати. Майже дві сотні працівників трудилися на підприємстві, і  всі були учасниками прекрасного художнього колективу. А якось в Америці, коли їздила туди з українською делегацією,  зізнається, неочікувано дали слово. І вона не розгубилася: «Красу України словами описати неможливо, її можна передати лише піснею». І вона заспівала!  Виконана талановитою українкою  «Ой,  там на тім вигоні» полонила всіх присутніх. Їй тоді навіть подарували відео-
камеру й музичний центр. Людмила Петрівна й зараз активна учасниця місцевого хору. Співочій душі без пісні — ніяк.
А що вже квітів на її клумбах: тішать око від ранньої весни й до пізньої осені виплекані господинею троянди, майори, чорнобривці, айстри, тюльпани… Та хіба перерахуєш їх усіх? З її розсади, насіння, що відрами збирає,  квітують клумби біля селищної ради, дошки пошани, по всенькому райцентрі. І теплиці з чоловіком мають, і городину всіляку вирощують. У зелені потопає вся домівка! Вазонів, як у декоративному саду! І гарнющі,  доглянуті.  Оце вже не поміщалися, то дві сотні роздати мусила.
Лазарєва — прекрасна господиня: від страв її пальчики оближеш. Ніколи не застанеш її зненацька: коли не зайдеш до оселі — як на весілля стіл накриє. А що вже закруток у підвалі її! А вино яке! За американською технологією готує, подруга, американка, яка майже щороку в гості приїздить, навчила.
Та найголовніше — Людмила Петрівна прекрасна дружина, мама і бабуся. Гордиться синами, Андрієм й Сергієм, які  обіймають керівні відповідальні посади в Хмельницькому й Шепетівці, дякує Богу за прекрасних невісток і душі не чує в трьох онучках й онукові. А що вже вони її люблять!
З «Чарівниці» вишила все
Вийшовши на пенсію, збагнула, що не вміє жити без отої цілодобової зайнятості-навантаженості. З’явилося  стільки незвично вільного часу. І Людмила Петрівна взялася за голку. Вишила велику картину з котами: колись із Чехії з відрядження привезла. Почала замовляти схеми з  каталогу «Чарівниця». Одна за одною з’являлися вишиті талановитими руками і щирим серцем картини, немалі: 130 на
90 см, 100 на 50. Менші, каже, в великій хаті й не «дивитимуться». Підбирала дизайнерським оком, що б то ще на яку стіну повісити, а рідні уже замовлення робили…
Коні, олені, гуси-лебеді, дітвора, побачення закоханих, красуні-дівчата, скрипалі, кобзар, краса вкраїнських полів-ланів, натюрморти, ікони, Тайна вечеря…
А біля  «Святого сімейства» в її домівці навколішки навіть священики стають: дуже сильна, кажуть, ікона й надійний оберіг для дому, родини.
Коли з «Чарівниці» вишила все, стала фантазувати  – поєднувати в одній картині кілька композицій, грати кольорами, відтінками. А скільки вже свати з Ізраїлю тих схем вислали! Вже й не знає, чи є що, голкою її не змальоване.
В одній з кімнат туляться ящички-коробочки з нитками, журнали-схеми, полотно. Ото-то, зізнається жінка, справжній скарб: бо ж коштує це все нині ой як недешево. А ще рамки дорогущі! «Скоро чоловік з дому вижене, — жартує, — я від нього квитанції ховаю», — посміхається.
До домівки Лазарєвої, як до справжнього музею, привозять  на екскурсію школярів. Насипле до хати повен автобус дітлахів: подих їм від побаченого перехоплює, милуються картинами, фотографують. Майстриня їх цукерками, чаєм пригостить. І залишаться у їхній  пам’яті назавжди смак отого чаю «з домашнього музею» і неперевершена казкова диво-краса.