— Вона свята, — казали люди. Святою стала через своє багатостраждальне материнство.
...Мала трьох синів. І як вилетіли неодруженими з рідної хати землю боронити, так і не повернулися. Тільки похоронні... І Марині Савченко після останньої перевернувся білий світ. Що не робили — не допомогло.
Люди бачили, як дугаста постать сумною піснею про забраних чаєнят тяглася щоразу до кладовища, зупинялася на мить при вході і підкошено падала на вм’яту землю, звиваючись звугленою чайкою біля великого залізного хреста, з якого звисав розіп’ятий Ісус.
Вона була впевнена: така доля синів-праведників, яких у неї відірвали іскаріоти і назавжди пригвоздили на закипілих кров’ю дорогах війни. Білявого Іванка, русявого Василька, наймолодшого Колю.
— Ой, сини мої, великомученики-страдники! Прийдіть до мене хоч на хвилиночку! Скажіть хоч словечко, як людськії діти! Сини мої, соколята..., — сердечно благала всією душею.
І коли перемішані зі слізьми виплаканих очей слова губилися в безпросвітній імлі без найменшого відлуння, тоді щиро молилася Богу, котрий неодмінно допоможе в людському горі. Молитва переходила в тужне і хрипливе голосіння.
І довго-довго ціпеніли душі односельчан, поки страшний зойк раптово не обривався. А потім вибухали прокляття вбивцям дітей.
Марина наче перероджувалася, ставала пругкою, зіниці наливалися кров’ю, сухі порепані руки щосили стискувалися і невтомно сікли закарбовані в пам’яті сталеві голови вбивць з озвірілими обличчями.
Вона тамувала жагу людської ненависті і материнської запопадливості.
— Отак вам! Отак! А віддайте моїх дітей! Де ви їх поховали? Мовчите? Отак вам.., — аж піна летіла з розкритого рота. — Де діти? Де?
Марина п’яніла дужче. Їй вчувався запах свіжої крові, чогось горілого, бігали каски перед очима, ревли літаки і падали бомби.
— Ай, діти!..
Вона наставляла руки, шматувала білі коси на собі, шугаю чи вперед і назад, посилала прокляття ворогам, звала і кликала втра- чених синів. А потім знесилено розпластувалася на землі.
Бігли люди. Відливали. Наводили на розум. Але дарма. До неї вже мовили сини голосом обірваної струни:
— Ма-а-мо! Ма-му-ню!
І Марина рачки підповзала до розіп’ятого Ісуса, обнімала всім тілом перехрестя, цілуючи і завмираючи від невимовного щастя:
— Іванцю, Василечку, Колю! Голубчики, синочки мої...
А люди в траурі стояли біля живої могили. А матері плакали, в’янули молодиці. А настрахані діти ховалися за спідниці матерів.
— Людоньки, чого ви не радієте? Це ж мої синочки, — всміхалася слізно Марина.
І коли світліло їй, поверталася дійсність, вона поволі піднімалася на ноги і мовчки шкандибала додому. Діставала велику фотографію, на якій красувалися три сини у військовому, цілувала кожного і тремтливими руками несла її, як святу ікону, на край села Ланівці. Ставала обабіч дороги і до пізньої ночі чекала синів-соколят, як колись із поля.
— Вона свята, — казали люди і мовчки обминали її.
А коли в небі засвічувалися зорі, Марина поверталася додому, мов чайка до опустілого гнізда.
Gismeteo 
