Читаючи поезії Миколи Клеца, мимоволі спадає на думку афористичний вираз – «Краса врятує світ». Хто не вірить або сумнівається, не спішіть вигукувати насмішкувато: «Та глянь довкола, що коїться і яке життя, не будь наївним!» Що ж, такий повчальник матиме рацію, але тільки частково, оскільки мистецтво – вище від буденної приземленості. Бо справжня література обрала поле впливу на людське єство, аби енергетичним світлословом робити його кращим.

Надрубане дерево плаче,
Підстрілений птах кигличе:
– Людиною бути найважче,
Доброю – втричі…
                («Причулося опівночі»).
Поетів-ремісників нині багато, творців – одиниці. Микола Клец у когорті «повільників», дотримується літературної поради: «Пиши твір, мовби востаннє…» Тому творчий ужинок скромний (п’ять збірочок), зате вагомий, добірний, чистий. Кожен вірш – своєрідне відкриття, кожне слово у рядках – припасоване, вміло «одягнуте» в образ і думку. Його поезії мовби згаптовані з ласки та любові, з оригінальним візерунком, із дивовижно-чарівним баченням.
Чути: хвіртка скрип-рип.
Хтось від поля стриб-диб.
В золотих чобітках
На промінчиках-ногах
Туп, туп! – до дверей…
Острах душу бере.
Клямс, клямс! – відчини!
Серце – тьох! – в дівчини:
- Леле! Місяцю, ти?..
- Дозволь, зоре, зайти!
                («Веснянка»).
Поет ніжності і щирості – таким є Микола Захарович у житті і в творчості. Таким його знають: не лукавить, не ображається, не заздрить. Чи не тому й тексти його світлі, мов янголята? Один із віршів у поета так і називається «Янголята писані».
Не знаю письменника, який би геніальніше за Клеца міг писати про природу. Живучи в селі Малі Мацевичі Старокостянтинівського району, він вигострив чіпке око й асоціативне мислення, не розтратив дитинного зачудування від спостереження за деревом, струмочком, пташкою і за всім тим, що бачить і чує в лісі і в полі. Таких коротких поезій-перлин в автора не один десяток. Обмежимось, для прикладу, одним:
Досихає спориш попід тином,
Дико гелкає свійський гусак…
Горобця, мов манюню дитину,
Заколисує клен на руках.
…Упевнений, краса таки возвеличує осяянням душу, а рятує від нікчемного злосіяння. Поезія молитвенним духом своїм наче вмовляє людину: це так просто – мати Бога в серці і гармонію з природою, серед якої живеш. А Слово – владне, вічне і незмінне – було і буде небесним і земним.
P. S. 20 червня в обласному літературному музеї Миколі Клецу вручений диплом лауреата обласної премії імені Миколи Федунця за кращу поетичну збірку “Logos – імператив небесний і земний».