Асфальтова доріжка, наче тунель, пообіч затиснута зеленою стіною. По ній рухається кількавагонний різноколірний паровозик, здалеку схожий на фантастичну гусінь. Ось чахкання наближається, дітки (більшенькі самі сидять, менші — з матерями) долають горбистий місточок і, зробивши круг, потяг зупиняється.

Вибір, ігровий і забавний, для малечі — лише встигай. Хочеш — піднімайся на лебедях і літай довкола, аж лячно стає від висоти; маєш бажання поплавати  на чорному чи білому лебеді — будь ласка. А ні, то ведіть своє улюблене чадо на батут, або на карусель, у кімнату кривих дзеркал. Як мовиться, за ваші гроші будь-який каприз. Забракло у кишені, ведіть дитину вглиб парку — до металевих фігур незабутнього митця Миколи Мазура.

Особливо привертає увагу здоровенна космічна ракета, з якої «зійшов» облізлий космонавт-гігант. Правда, допитлива дітлашня піднімається на борт корабля не вельми часто, бо на те є причина. Всередині зорельота брудно, місцями метал прогнив і заріжавів. Усі ці авторські роботи давно б пофарбувати! Складається враження, що господарі обласного парку відпочинку імені М. Чекмана відреклися  від колись прекрасних мистецьких конструкцій.
Живе спілкування з природою — це ще одна категорія осіб для прогулянок. Здебільшого дідусь чи бабуся з онукою підгодовують на водоймі качок і лебедів, біля вольєра спостерігають за ведмедем, розповідають про птахів, які щедро сиплять дзвінкі перегуки-пісні у зелено-розкішних шатрах. Ось сивоголову жінку і карапузика обступили   голуби, що запопадливо визбирують пшоно. Тут же стрімко приєдналися до гостинців горобчики, тримуючись обачно скраєчку. В іншому місці дівчинка стукає горіх об горіх: кличе білочку. На глухі звуки прилітає синичка і жвавенько підстрибує до маленької красуні. Похизувалася жовтим фартушком і зникла в гіллі дерев.
— Бачила синичку? — нахиляється дідусь до онучки. — Вона полетіла, щоб повідомити білочку про тебе.
Але вивірка забарилася. Дівчинка поклала горішки в корзину, причеплену спереду велосипедика, і подалися вони далі. Раптом дідусь, показуючи рукою, вигукнув: «Он вона!» Внучка стала: стук-стук. Руде звірятко прожогом опустилося по стрункому стовбурі, пробігло по траві і зупинилося неподалік. За порадою дідуся, вона кинула їй гостинця. Білочка схопила горішок і метнулася в гущавину. За хвильку повернулась, аби ледь не з долоні  взяти другого  смаколика.
Скільки радості, як сяяли оченята і як тішилася дитина! Дідусь уважно слухав її захопливі враження і врадувано усміхався.
— Уявляєш, — загадково промовив, — як у дуплі ласуватимуть горішки дітки білочки. «Це вгостила вас дівчинка на ім’я Світланка, — скаже їм мама. — Вона обов’язково ще прийде».
 — Давай завтра, — пропонує внученька.
— Згода.
Ой, буде що розповісти матусі і татусеві...