Михайло Михайлович  Коцюбанський народився у 1956 році на Кам’янеччині в селі Панівці. Працював геофізиком у Заполяр’ї,  служив в Афганістані,  був редактором Кам’янець-Подільської телерадіокомпанії  «Подолянин ТV»,  кореспондентом обласної газети «Подолянин»,  міської – «Кам’янець-Подільський вісник», скуштував заробітчанського хліба в Португалії, де також редагував україномовну газету «Міст»;  обіймав посади завідувача відділу внутрішньої політики Кам’янець-Подільської райдержадміністрації, провідного фахівця соціальної служби району.  
Михайло Михайлович  пройшов два  Майдани,  учасник АТО, понад рік зі  зброєю у руках стояв  на захисті цілісності і незалежності України і повернувся до рідної домівки лише після важкої хвороби, отриманої на війні. Нині батька на сході країни замінив його син Юрій.
Писати вірші та прозу почав рано. Друкувався у багатьох місцевих, обласних та всеукраїнських виданнях. Наразі підготував до видання збірку поезій. Бере активну участь у громадському  житті Кам’янеччини. Член Національної спілки журналістів України.

Молитва за сина

Де б я не був,
Думки мої єдині,
Про те, як Ти
Рятуєш хисткий мир…
А ще молюсь,
Щоб Ти,
Єдиний сину,
Не загубив
Добра орієнтир.
Знаю усе:
Як тиша вибухає,
Як смерть метал
Розпечений несе…
Тому в думках
Усіх святих благаю:
Нехай Тебе
Любов моя спасе!

*  *  *  
До чого всі розмови щодо мови,
Я ось, наприклад,
Довгих тридцять літ
Не відчував одвічну силу слова
Яка природно, хоч і загадково,
З душі зметає сірості наліт.
Мов прапор миру,
Мов пароль єднання,
Мов наша віра, вічна і свята,
Є символ мови –
Як єдина даність,
Яка в твої укладена уста
Всевишнім Богом…
А якщо ти — проти,
Якщо не хочеш нею говорить,
Ну що ж, тоді –
В сусальній позолоті
Твій розум, друже,
Штучністю смердить!

*  *  *  
Кажу для тих,
Хто стверджує банально,
Що “Слава Україні” –
Казать зась!
Мовляв, це девальвує її Славу,
І взагалі, а що це Їй додасть?
Відповідаю цим панам відверто:
Коли б Ви мамі
Не казали – рідна…
То почуття,
Як сина, були б мертві,
Бо істина –
Не потребує жертви
У вигляді спланованих відвідин!

З таким народом – ми непереможні!

Який Ти мужній,
Древній мій народе!
Коли на Сході
Грянула війна,
Ти референдуми
І з’їзди не проводив,
Але за покликом
Об’єднаної згоди,
Російський напад
Стримав, як стіна.
Який Ти людяний,
Український народе!
Коли в Авдіївку
Нахлинула біда…
Попри усе,
Через усі незгоди,
Російськомовним
Бідним і голодним,
Люди останнє
Згодились віддать.

*  *  *  
Кажуть, що ми – дивовижна нація
Від тюрми і суми – не захищені
працею.
Кажуть, історія в нас гутаперчева,
Більше нагайок в ній, аніж печива.
Кажуть, повільні ми і розважливі,
Кажуть, що любимо те, що кажуть
 нам…
Дзуськи вгадали,
Заморські дослідники!
 Нації код – це суцільна
спорідненість
В час потрясінь є єдиною відповідь
Викликам всім і ворогам…
Найдоказовішим прикладом цього
Був непланований наш Майдан!

Есемеска

Оглядаючись у минуле,
Крім безлісих афганських гір
Бачу вбогість гірських аулів
Чую пісню-молитву мулли,
Яка рвала нічний ефір.
Там, тоді, героїзм юнацький
Кликав нас до бездумних дій.
А війни смертоносна праця
Жорстко плавила розквіт націй
І ділила простих афганців
По-радянському: свій – не свій!
Там, тоді, я не знав, напевне,
Що не пройде і тридцять літ,
А мій друг, росіянин Гена,
З яким хліб я ділив щоденно,
І проходив військовий тренінг,
Оголосить мені гамбіт.
Та, російською, есемеска,
Коли я воював в АТО,
Розірвала, як міна з тріском
Все, що було в Афгані близьким
 –  «Ходи в каске и ползай низко,
а то я застрелю, Браток!»

*  *  *  
Мудреці радили завжди –
Не вір утробі!
Живи наповну і не жди  –
Весь світ у тобі!
Не акцентуйся на біді  –
Вона не править!
Прокинься  вранці
І радій,
Ти – кодекс правил!
Комусь алмаз, комусь графіт
Вся сутність в цьому.
В житті не важить сума літ,
Як і причетність до еліт
Не робить ширина воріт
І вартість дому.
За вічним принципом дідів
Твори родину.
І не міняй батрацький хлів
На Батьківщину!