В Шепетівському літературно-меморіальному музеї Миколи Островського працює унікальна виставка “Борці за Україну”, присвячена живим та полеглим учасникам бойових дій на Донбасі. Зініціювала її створення та втілила ідею у життя науковий співробітник установи Лідія Денисівна Юхимович.

З початку російсько-української війни Лідія Денисівна збирала спогади рідних, свідчення побратимів та документи про вісімнадцять полеглих бійців-шепетівчан, оскільки твердо вірила, що людина жива доти, доки її пам’ятають. З деякими матерями та вдовами наче поріднилася, адже їм так потрібна підтримка небайдужих людей.

У 2014-му до Шепетівки надійшли перші похоронні листи: командир механізованого батальйону 24-ої окремої механізованої Бердичівської Залізної бригади імені князя Данила Галицького, людина високої честі підполковник Ігор Ляшенко; за ним пішли у небесне воїнство бортовий технік майор армійської авіації Руслан Мазунов та юний солдат-десантник Ярослав Давидов; далі — двадцятиоднорічний Максим Коваль. Не перейнятися такими важкими втратами могла лише абсолютно байдужа людина. І 28 жовтня 2014 року на виставці, приуроченій 70-річчю визволення України від німецько-фашистських загарбників, поряд із світлинами учасників Другої світової зайняли почесні місця портрети героїв гібридної війни.  А через рік  у залах музею розгорнулася уже повноцінна  виставка “Солдати мужності і відваги”. Додалися знімки айдарівця Сергія Оврашка, старшого стрільця  Сергія Гаврилюка та старшини взводу Валентина Драчука. Скорботним став для шепетівчан і 2015 рік. Війна поглинула справжніх борців за цілісність України: солдата 90-ого окремого аеромобільного батальйону  Ярослава Кревогубця, старшого навідника Андрія Молодику, двадцятидев’ятирічного  Юрія Лабунця, “кіборга” Василя Кашлакова, старшого навідника Руслана Скотенюка, старшого водія 56-ої окремої мотопіхотної бригади Валерія Числюка.
Складовою частиною експозиції стали життєписи живих учасників так званої антитерористичної операції та бойовий прапор 95-ої окремої Житомирської десантно-штурмової бригади, військовослужбовцями якої були і лишаються чимало шепетівчан. На презентацію запросили учасників бойових дій та матерів полеглих героїв. “Кажуть, що Бог забирає найкращих,  то так воно  і є. Я зустрілася з іменами особливих та надзвичайних людей”, — поділилася Лідія Денисівна.
У 2016 році виставка змінила місце розташування і розширеною  та оновленою новими експонатами відчинила двері у краєзнавчому відділі музею під назвою “Борці за Україну”.  Військовослужбовець 72-ої окремої механізованої бригади  Юрій Коршук  приніс  прострелений бронежилет, який врятував йому життя, а учасник боїв біля села Логвинове  Борис Савіцький намалював від руки карту протистояння у цьому районі Донецької області. Велику допомогу у доукомплектуванні виставки надали самооборонівці  Шепетівки. Гострозубий уламок снаряда  реактивної системи залпового вогню “Ураган” — це їхній «презент» з передової.
Особливе місце відведено бойовим прапорам. До хоругви Донецького аеропорту приходять «кіборги», щоб перечитати — на ньому написи захисників цього стратегічного об’єкта. Є тут і незвичний експонат — прапор “Перунів полк”. Його розшукали та передали до музею побратими Володимира Шевчука. Власне, з ним пов’язана ціла пригода. Володимир за життя дуже цікавився давньою історією України. На його прохання дядько зробив це унікальне, оздоблене золотими літерами, знамено. І як би не дорікало бійцю військове начальство, мовляв, не по уставу, завжди у рейді розгортав його у себе над головою. Таким усміхненим на фоні “Перунового полку” й закарбувала Володимира Шевчука фотокореспондент. Цей знімок часів війни був представлений на виставці у Польщі.  На жаль, минулого року боєць загинув. Лідія Денисівна по секрету повідомила, що інколи підходить до фотографії воїна та молиться: “Володимире, тримай небо над Шепетівкою! Зупини війну, щоб не гинули наші хлопці. Ми вже не можемо більше ховати!”
Інколи питають: “Чому в експозиції так багато знамен?” «Бо наші солдати підняли значимість національного прапора на недосяжну висоту. Він для кожного бійця — побратим, а написи на ньому — святині. І байдуже, хотів цього хтось “на верхах” чи ні”, — прокоментувала Лідія Денисівна.
Не можливо без щему дивитися, як трепетно ставляться матері до розділу експозиції «Ви в наших серцях назавжди». Вони приходять сюди, боячись втратити останню жевріючу ниточку надії, несуть дорогі серцю речі: синівські записники, військовий одяг, улюблені речі, вірші-звернення...  Їхні серця не вірять у смерть дітей і сподіваються на повернення зниклих без вісти. Й це особливо повинні пам’ятати ті, кому пощастило, хто нікого не чекав з війни.
Погомоніти серед знайомих облич, посидіти, згадати бойові дороги та товаришів приходять побратими армійців. Для них війна триває. Вона глибоко вразила не лише тіла, а й душі. І не вщухає біль втрат. “Наразі ми збираємо спогади про Ігоря Ляшенка (позивний “Беркут”). Йому 14 вересня виповнилося б сорок років, — ділиться Лідія Денисівна.
Цьогоріч, 28 жовтня, командиру взводу 93-ої окремої механізованої Харківської бригади Василю Кашлакову (позивний «Вовк») виповнилося б тридцять років. У суворому  воїнові на портреті дідусь не впізнав онука, —  так змінила його війна (на жаль, серце старенького не витримало горя – авт.). Бойові друзі згадували про цього офіцера: «Якби таких чесних та відданих командирів було більше в українській армії, то війна давно б завершилася перемогою».  Василю Кашлакову присвоєно  звання «Почесний громадянин міста Шепетівка», на його честь перейменовано вулицю Ганни Нісензон. Зараз небайдужі шепетівчани клопочуться про встановлення меморіальної дошки на ліцеї, де він навчався. Указом Президента України від 16 січня 2016 року за особисту мужність Василь Кашлаков нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Для того, щоб прищепити у молодому поколінню гордість за своїх земляків, бажання знати та вивчати історію,  для учнів та студентства у музеї проводяться уроки та години пам’яті «В моєму серці Україна». Маленькі містяни  підходять,  роздивляються й дорослішають, одягаючи важезний прострілений бронежилет чи беручи до рік сплавлену грудку — шматок підбитого над горою Карачун гелікоптера.
Водночас працівники музею взяли на себе відповідальну, почесну і важку роль — вручення посмертних нагород. “Переконана, це потрібно робити в урочистій обстановці, адже для батьків то велика честь. Всі наші полеглі  нагороджені орденами. Спільно із працівниками військкомату на годині пам’яті було вручено нагороди матерям: тридцятирічного Олександра Тимошишина,  справжнього сина України та Грузії Ревазо Циклаурі та Володимира Шевчука, якому цьогоріч виповнилося б п’ятдесят літ».
Цей унікальний виставковий зал став своєрідним реабілітаційним центром для багатьох. Учасники війни серед близьких та зрозумілих предметів знаходять таке дефіцитне у “мирному домі” розуміння. А матері  — тремтливу близькість з дорогими серцю дітьми. “Чому ви сьогодні так мало розповіли про мого синочка? — запитують. — Розкажіть більше, так гарно, як вмієте”. І квіти біля портрета Володимира Шевчука завжди свіжі...