Пам’яті журналіста і письменника Дмитра Прилюка.

22 вересня у Божиківцях, що на Деражнянщині, Хмельницька обласна організація Національної спілки журналістів України за підтримки Хмельницької обласної ради провела пам’ятний захід, присвячений відомому журналістові і письменникові, колишньому декану факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка Дмитру Михайловичу Прилюку, котрий цього дня 30 років тому відійшов у засвіти.

До села, де він побачив світ, де зробив перші кроки, де розпочав свій шлях у науку, приїхали голова обласної організації НСЖУ Петро Лічман, голова Деражнянської районної ради Віталій Сідлецький, відповідальний секретар обласної організації НСЖУ Володимир Дмитрик, представник Хмельницької обласної ради Микола Панасюк, лауреати обласної премії імені Дмитра Прилюка за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики. Зустрічала гостей голова Божиковецької сільської ради Ольга Багрій, директор музею Валентина Борак. До музею Дмитра Прилюка, аби пом’янути видатного земляка, зійшлися також місцеві жителі.
Поминаючи Дмитра Михайловича, учасники зібрання наголошували, що вже зараз потрібно починати підготовку до відзначення сторіччя з дня його народження, яке виповнюється 8 листопада наступного року. У рамках цих заходів необхідно відремонтувати дорогу від Деражні до Божиковець та ще підняти статус обласної премії імені Дмитра Прилюка за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики, збільшивши її розмір, адже це одна з двох обласних премій (друга – імені Миколи Федунця), якими нині реально відзначаються журналісти і письменники, котрі зробили вагомий внесок у розвиток журналістики і літератури області, а ще надалі проводити щорічні прилюківські читання у його рідному селі.

Перший курс, перші лекції й очікування чогось такого незвичайного, дивовижного, що вже через день-два, ну, в найгіршому випадку через місяць почне перетворювати вчорашніх школярів, робітників, солдатів на зубрів журналістики. Але якогось дня, сутулячись, заходить до 32-ої аудиторії жовтого корпусу Київського університету на чергову лекцію декан факультету Дмитро Михайлович Прилюк і починає розповідати про нашу майбутню професію.
Він наводить приклади із власного життя, пригадує події, що стали вже історією української журналістики, згадує прізвища добре відомих журналістів, чиї матеріали «робили погоду» в тодішньому інформаційному просторі України, й імена тих, хто вже відійшов у кращі світи, залишивши по собі газетні статті і нариси, а то й томи книг. А ще — жартує, усміхається. І від тієї особливої прилюківської усмішки розгладжуються зморшки на його обличчі, а між ним, поважним професором, і жовторотими першокурсниками якоїсь миті зникає невидимий, але добре відчутний до того, бар’єр. І саме цієї миті — не раніше й не пізніше — звучить добре відома всім, хто навчався на факультеті журналістики у Києві і слухав лекції Прилюка, його теза: «Ми не навчимо вас писати — університет дасть вам тільки дипломи. Ми не навчимо вас мистецтва слова, якщо у вас немає іскри Божої».
Це в часи тотального атеїзму, в часи керівної і спрямовуючої ролі Компартії, в часи коліщаток і гвинтиків Прилюк намагався розгледіти у вступниках і студентах іскру Божу! І це йому якось таки вдавалося. Як вдавалося відчувати настрій в аудиторії і ту мить, коли зникає відчуження між ним, викладачем, і студентами. Свого часу, читаючи лекції майбутнім «акулам пера», я не завжди відчував цю грань, а Дмитро Михайлович точно знав, коли студенти вже готові почути якусь тодішню «крамолу», аби правильно її зрозуміти.
Ще одна його теза випливала з уже згаданої. Ділячись своїм досвідом, він радив писати щодня — без прогулів. Не зважати на зайнятість, настрій, самопочуття, чи на якісь інші обставини і причини. Сам же зізнавався, що пише не менше двох сторінок на добу! І то таки свята правда, бо ж вийшли з-під його пера збірки нарисів «Уроки», «Здорові будьте, люди», «Шукачі скарбу», роман «Де ти, доле?», повість «Ми були молоді», книжки гуморесок і фейлетонів «Дозвольте запевнити», «На здоров’ячко», «Давні знайомі», балади у прозі «Одвічне», а ще збірки оповідань для дітей. Та й публікації нарисів у «Сільських вістях» та інших виданнях теж були регулярними…
Дмитро Михайлович, хоч і був учасником війни із самого її початку, та не часто ділився своїми фронтовими спогадами. Видно, вони йому боліли ще довго після того, як перестала литися кров і змовкли гармати. Але коли вже заходила мова про ту всенародну біду, то розповідав про неї зовсім не так, як це подавалося у канонізованій і затвердженій найвищим компартійним керівництвом, версії. Розбіжності ці іноді були такими разючими, що закрадався сумнів: а чи не лукавить часом шановний професор?  Але ж ні! Він же вцілілий учасник і свідок тих подій, котрий нанюхався пороху аж донесхочу. Він же називав поіменно своїх однокурсників, котрі майже всі поклали голови влітку 1941 року в студбатах.
Ось тільки спогади Прилюка були жорсткішими навіть за описи у творах його товариша і ровесника Олеся Гончара. Та пізніше я неодноразово переконався, що Дмитро Михайлович все-таки щадив наші юнацькі душі і дещо згладжував страшну воєнну правду. Бо коли доводилося спілкуватися з фронтовиками сам на сам чи у вузькому колі, то там уже про делікатність не йшлося і слова не добиралися, а питання стояло руба: хочеш, журналісте, правди? То ось вона, слухай!
Пригадуючи нині ті лекції, схиляюся до думки, що він свідомо зіштовхував ці протиріччя у затуманених комуністичною пропагандою мізках майбутніх журналістів, спонукаючи думати, аналізувати почуте і прочитане, а ще співставляти його з фактами та свідченнями живих учасників тих чи інших подій, докопуватися до істини, аби зрозуміти самому і, головне, донести її до читача чи глядача.
Але війна у його спогадах поставала все-таки епізодично. А ось розповіді про людей села, про їхнє життя, клопоти, характери спливали чи не на кожній лекції. Та й не дивно, адже він, уродженець села Божиківці на Деражнянщині, мав таке глибоковікове коріння, яке живило його своїми геносоками все життя, спонукало постійно перейматися долями тих, хто залишився жити на предковічних землях, плекати на них хліб і пісню. Звідти, з тих глибин, напевно, й ще одна його теза: “Журналісти не ростуть на асфальті — лише на землі!»
Й аби переконатися у цьому, не обов’язково бути знайомим із Дмитром Михайловичем особисто, а достатньо просто прочитати лише назви його книг: «Село на нашій Україні», «Повноколосся», «Село, а в ньому люди», «Земносили». А якщо ж іще з головою поринути в описаний ним світ сільського буття, то неминуче натрапляєш на характери і типи, які дуже схожі й на моїх односельчан, родичів, сусідів і нині сущих, і тих, хто вже склав навічно на грудях свої натруджені на землі руки й упокоївся на кладовищі моїх Щурівчиків на Ізяславщині.
Але викладацька діяльність Прилюка і його творчість, — то тільки одна, видима, частина життя. Про іншу ж, пов’язану з долями його студентів, не завжди знала навіть хранителька факультетських таємниць і знавець всіх деканатських пліток Неля Петрівна (всі мої спроби вивідати у випускників факультету різних років її прізвище ніяких результатів не дали!). Про його людяність і вболівання за проходження майбутніми журналістами між Сциллою особливих вимог до ідеологічного факультету, яким вважався факультет журналістики, і  Харибдою КДБ, співробітники якого пильно стежили за вчинками і навіть словами його вихованців, не завжди знали навіть ті, хто не зовсім вписувався у ці вузькі ворота, але в кого була на його переконання іскра Божа. А Прилюк не мав звички посвячувати в ці таємниці навіть тих, хто мав до них прямий стосунок. Тому ми дізнавалися про якісь факультетські тектонічні здвиги хіба що випадково, а про більшість із них могли тільки здогадуватися.
Однак один випадок все-таки став відомим. І пов’язаний він, як це не дивно, зовсім не з ідеологією, антирадянщиною чи націоналізмом, за що студенти-журналісти найчастіше потерпали, а зі… звичаями. Не відаю, чи ще на якомусь факультеті столичного університету існувала традиція вітати письменників, митців, драматургів та й викладачів і ректора університету з Новим роком. Але на факультеті журналістики заздалегідь роздобувалися костюми традиційних українських колядників, розучувалися колядки, розподілялися ролі і визначалися ті, до кого новорічної ночі завітає весела ватага зі всілякими добрими і щирими побажаннями. Таке ось гамірне товариство (тверезе!) у дворі будинку, де жив Олесь Гончар, перестріло двоє амбалів з КГБ і з брутальною лайкою (байдуже, що більшість колядувальників були дівчата) і погрозами прогнали геть, відібравши студентські квитки і пообіцявши, що вони їх більше не побачать. Привітавши родину Прилюків, Олександр Заєць і Валерій Ясиновський, які були в тій ватазі, чесно розповіли, що з ними сталося. Тяжко тоді замислився Дмитро Михайлович. Та, видно, таки знайшов вихід із цієї дуже непростої ситуації, бо вже днів через десять всім «постраждалим» колядувальникам повернули студентські квитки, і вони успішно закінчили університет. У них Прилюк також за йому тільки відомими прикметами розгледів іскру Божу. І не помилився. Бо нині ті колядники стали відомими в Україні журналістами.