Український телевізор – унікальна територія: на одному каналі — цілодобова інформація про воєнні події, про руїни і смерті, про звірячу агресію окупанта, про путінський цинізм, на іншому — цілодобові російські серіали. На всі смаки!
І варто в них зануритись — ти вже ...наче в Росії. З її «ментами», «спецназами», «кадетами», брязканням «русского оружия во славу Отечества», цинічним перекручуванням правдивої історії України, з тюремною братвою, із схематичними історіями про провінційних попелюшок, які беруть у полон серця російських олігархів… І «русскій дух» аж пре з екрана! Звичайно, шовіністично-пропагандистський, розрахований на «зомбованого» обивателя.
І про шовіністично налаштованих російських акторів, співаків, які зневажливо ставляться до України і вітають путінську агресію на українській землі, по-холуйськи прислужуючи кривавому Владіміру, ми вже знаємо.
Однак минулі наші влади не тільки дозволяли, а й всіляко сприяли засмічувати національний інформаційний простір чужою кіно- та шоу-продукцією, і, треба сказати, таки «підсадили» певну аудиторію українського глядача на «русскую иглу». А ще — виросло покоління наших співгромадян, які не знають ні українських акторів, бо не бачать українського кіно, не знають українського мистецтва, бо воно було викинуте з рамок цензурованого антиукраїнського «формату». І це — на державному рівні. То ж не дивно, що не лише на Донбасі виросло плем’я «ватників», які українське бачили і чули хіба що в набридливій рекламі чи у новинах. А культурна освіта, національна свідомість формується насамперед культурним продуктом. Він досі на три чверті — чужий. Тобто, належить нашому ворогу, агресору! Ви лише уявіть: 72 відсотки інформаційного культурного простору в нас ще на початок нинішнього року займала кіно- і шоу-продукція ворожої держави. От і виходить, на реальному фронті — бомбування, на телевізійному — зомбування, яке триває?
«Русскоє мило» — на мило! — нарешті визначилась Верховна Рада, і 18 березня В. Гройсман підписав закон про заборону цілої низки російських фільмів та серіалів. Тепер слово — за Президентом. І навіть цікаво, а чи дивиться іноді якесь російське серіальне «мило» Петро Олексійович із родиною? І хоча про смаки не сперечаються, але нині мова йде не про особисте, а, нарешті, про самоповагу, гідність всієї нації. Бо, скажімо, вага українського телепродукту в Росії складає, за даними інформагентств, лише ... 0,9 відсотка! І йдеться не про українськомовний, а взагалі — український. Та й того нині, очевидно, менше, враховуючи нинішню антиукраїнську кремлівську істерію.
То чим же відповіли українці? Згідно із законом № 1317, забороняються до трансляції всі російські серіали, які пропагують «героїзм» російських силовиків, чекістів, та ін., а також всі серіали, які були зроблені після 1 січня 2014 року. Більшість фільмів радянського виробництва залишились дозволеними для показу. Чим заповнювати «дірки» у телеефірі після заборони дешевого московського «мила», тепер над цим сушитимуть мізки власники телеканалів.
Як відомо, «Опозиційний блок» виступив проти таких обмежень, одразу ж побачивши у цьому цензуру і утиски демократії. Нардеп Юрій Павленко у своїй Інтернет-сторінці підкреслив, що цензура — це не шлях до Європи.
Втім експерти не знайшли у законі «табу» на демократію, зважаючи на нинішній стан стосунків обох держав. Більше того, як підкреслила Вікторія Сюмар, одна з авторів законопроекту, зараз найголовніше — підтримати вітчизняне кіновиробництво, щоб в умовах кризи галузь не постраждала ще більше. Тобто, якщо в супермаркетах свідомі українці відмовляються купувати російські товари, то й кнопки телевізійних пультів також мають стати певним чином виявом протесту проти насильства, яке Росія чинить проти України. Але проблема ще в іншому: серед власників каналів чимало «підгодованих» Кремлем. То чий же досі наш стратегічний телепростір?
Що про заборону на російську телепродукцію, про українське телебачення думають власне телеглядачі, наші хмельничани?
Віктор БАЙДИЧ, директор міської гімназії № 2:
— Поява цього закону, я вважаю, вже є запізнілою. Усі ці мілітарні російські серіали потрібно було знімати з ефіру ще на початку війни на сході. Бо інформаційний простір — це складова програної нами проти Росії інформаційної війни. Результат — «тиха» здача Криму, війна на Донбасі. Російські «цінності» встигли прорости у головах мільйонів українців. Як на мене, це — трагедія. І чим більше російського масового телепродукту зникне з наших екранів – тим краще. Адже «завдяки» російським фільмам, наші діти краще знають історію Росії, ніж України. Більше того, відбувається героїзація російської історії, але про те, що ця історія вкрадена в України, масовий глядач не замислюється: він вірить доступній пропагандистській картинці з екрана.
Але ця продукція, як колорадський жук, продовжує повзти на наш «город». І заборона пропагандистського телепродукту — це боротьба з ось цим жуком-пожирачем. Хай запізніла, але необхідна.
Українська ментальність, культура сформована на рівні народної традиції, яка тривалий час була сплющена, стиснута. Тепер настав час її визволити. Ми взяли до рук зброю, щоб захиститись фізично. Тепер ми маємо озброїтись духовно, культурно, щоб бути невразливими до пропаганди. І почати, нарешті, переключати свідомість на своє, українське. Немає готового продукту? У нашої армії не було ні зброї, ні оснащення, коли почалась війна: виручили волонтери. Я переконаний, що волонтери знайдуться, точніше, вони вже є, щоб допомогти наповнити наш інформаційний простір власним продуктом.
Микола ДОВГАЛЬОВ, заслужений артист України, соліст обласної філармонії:
— Як на мене, з доступністю до кіно- і телепростору немає проблем. Є ж Інтернет, є супутникові антени. Скачуйте, дивіться, якщо хочете. Звісно, серед фільмів російського виробництва є добротні речі. Скажімо, фільм «Левіафан» — саме з таких. І насправді, потрібно до всього підходити зважено. Але, як українського співака, мене дуже засмучує якість шоу-індустрії, яка заповнила наші телеекрани. Це просто якийсь повзучий несмак, який нав’язується мільйонній аудиторії глядачів, особливо молоді. Про це потрібно думати нашому міністерству культури. Адже досі українським митцям немає такого широкого доступу до телеефіру, як іноземним виконавцям. Хіба в цьому полягає державна ідеологія України?
Катерина ПОТАТУЄВА, молода мама:
— Я не хочу, щоб мій син виростав у кримінальному телесередовищі. А більшість російських серіалів буквально оспівують оцей кримінальний металітет, воно буквально героїзований. Дуже правильно сказав з цього приводу тележурналіст, історик мистецтва Анатолій Борсюк: сучасна Росія дуже далека від духовної Росії Достоєвського, Льва Толстого. У ній «проросла» кримінальна ментальність. Шансони, тюремні історії — ось сучасне обличчя її духовності.
Василь БЕРЕЗЮК, пенсіонер:
— Я досі ходжу в кіно, у наш кінотеатр «Планета». Там дуже часто влаштовуються покази, декади українських фільмів, причому — безкоштовні! Знаю, що у фільмофонді «Планети» понад сто українських фільмів, які створені у часи незалежності. Є й повне зібрання української кінокласики, дуже багато фільмів Довженка, Миколайчука — вони совість нашої нації. Тематика фільмофонду — якнайширша: від героїки до любовної романтики. І працівники кінотеатру вам можуть скачати будь-яку копію. Дивіться, нарешті, своє, вивчайте Україну. Знаєте, культура — як армія: хто не хоче годувати свою, годуватиме — чужу.
Gismeteo 
