Щупальця зовнішніх зв’язків, які економіка будь-якої держави розкидає по світу, — надзвичайно важливі для стабільності фінансової системи і добробуту країни. Відірви якесь із них і залишишся, до прикладу, без енергоносіїв, інше — позбудешся збуту, скажімо, металопродукції. Йдеться про те, що зовнішні економічні зв’язки — доволі консервативний інструмент; вони напрацьовуються роками. Продукція має відповідати стандартам партнера, його сертифікатам, регламентам. Навіть найпростіша гайка повинна відповідати розмірам болта, який є у підприємства-споживача.
Тому шлях, який обрала Україна, — відхід від ринку Росії —  не міг бути простий та безболісний. Але ми його долаємо, поступово, з проблемами, перекосами, та відриваємося від старої пуповини, бо північний сусід у розрізі країн в експорті вже відстає від Німеччини та Польщі. Так, за перше півріччя поточного року експорт товарів з Хмельниччини до РФ становив лише 9,3 відсотка від загального вивозу продукції. Імпорт — ще менше: лише 7,3 відсотка. На цьому тлі вражають цифри співпраці з Європою. За повідомленням головного управління статистики в Хмельницькій області, протягом січня-червня експорт до ЄС становив 41,8 відсотка, імпорт — 55 відсотків від загальних обсягів. А знаєте, що було ще кілька років тому. Візьмемо навмання — 2010 рік. Якщо нині експорт товарів до Європи учетверо перевищує російські показники, то тоді ці цифри становили 33,1 та 37,8 відсотка відповідно. Тобто залежність від слабкого кремлівського ринку переважала зв’язок із потужними державами на заході. Як бачимо, розворот на Європу відбувся і значною мірою це прискорила неоголошена, але розпочата Москвою, війна на сході держави. Тоді, у 2014-му, нам довелося часто-густо «з коліс» міняти вектор співпраці. А, думаєте, просто перекинути всі економічні щупальця зі сходу на захід?                                   

Наша земля здавна вважалася «столицею» цукру: в середині 19 століття буряками на Поділлі засівалося майже п’ятнадцять відсотків загальної площі солодкого кореню Російської імперії. Саме тому насамперед на наших теренах виникали перші цукроварні. Старокостянтинівський завод розпочав свою історію у 1898 році –  акціонерна компанія Гольдштейна, пізніше – Дубасова та Ольшанського. Проектна потужність заводу – 21600 пудів цукрових буряків на добу – не була освоєна до жовтневої соціалістичної революції… щодоби завод виробляв 3200 – 3500 пудів цукру. 20 підвід підвозили буряки, що забезпечувало добову потребу в сировині…

Історія подільського пива, як і більшості європейських виробництв, налічує сотні років. Привілей, наданий у 1578 році польським королем Стефаном Баторієм містечку Плоскирову, дозволяв збудувати пивоварню. З того часу в місті практично безперервно існувала індустрія хмільного напою.

Історія півночі нашого краю нерозривно пов’язана із князівською родиною Сангушків. Вони залишили свій славетний слід у багатьох галузях, навіть несподіваних: до прикладу, в цукроварінні. Ще в першій половині позаминулого століття саме вони започаткували цю справу в Шепетівці. В перші роки на заводі виготовлялось понад 50 тисяч пудів цукру, виробництво здійснювалось «вогневим» методом. Технічні засоби виробництва були примітивні, переважала в основному ручна праця. Лише деякі механізми приводились в дію при допомозі кінної сили.

Лани ТОВ «Адамівка-Агро» нагадують нині, даруйте, справжнє різноманітне меню. Тобто на них знайдеш такі культури й овочі, які вже, погодьтеся, вимирають чи вимерли, мов доісторичні істоти. Мова про ту саму гречку чи картоплю. У керівника товариства Миколи Плінського сіється і збирається все.