Курси валют

Здохлий лис на стежині
Можливо, якби не адмінреформа, жителі Михайлівки Ярмолинецького району і далі доживали б віку, ніби в затяжному летаргійному сні. Коли відчуваєш, як все довкола з року в рік іде в якомусь зворотному напрямку: руйнується, гине, втрачає зміст, а ти не можеш навіть рукою поворухнути. А тут, виявляється, можна і потрібно все брати в свої руки, створювати міцну і дієву громаду! А що, як та громада прокинулася з важкого сну вже гола і боса?!
Всеньке літо на стежині посеред села лежав здохлий лис. Через нього байдуже переступали чоловіки, перестрибували діти, проходила, відвернувшись головиха. Який вже там розсадник сказу чи лектоспірозу, коли йдеться навіть не про це, а про хвору зневірену людську душу?! Тож і лежав той лис як символ безпросвітного колективного відчаю, поки не зотлів.

Здається, ще не так давно Михайлівка (Михальпіль, колишній успішний райцентр Вінницької області) процвітала. У спадок від Союзу вона дістала чи не найбільший в області цегляний завод, маслозавод, цех із розливу безалкогольних напоїв, пекарню, магазини, зерновий тік, чимале сільгосппідприємство, що, зокрема, володіло потужними тваринницьким комплексом... Селяни розповідають, у перше десятиліття незалежності України це все ще якось трималося на плаву. Та впродовж 14 років, відколи Михайлівську сільраду очолює Галина Рафальська, все багатство громади поступово тануло, а навіть найкращі ідеї та ініціативи перетворилися на пшик.
Літній житель села Анатолій Гудзь переконаний, у той час, як те чи інше виробництво можна було зберегти і передати ефективним інвесторам, які жваво ним цікавилися, Михайлівка стала об’єктом системного дерибану, до якого добряче доклала рук і їхня сільська голова.
Чому ж обирали таку людину чотири рази поспіль? — запитую з подивом. Ситуація класична — вибори аполітичне і приспане місцеве населення щоразу масово ігнорувало. Як стверджують тепер михайлівчани, голоси підтасовувалися, зокрема, голосували за тих, хто не прийшов…
Уродженка Михайлівки Людмила Заславська радить відвідати місцеве кладовище, до неї приєднуються й інші. Невеличка екскурсія до михайлівського цвинтаря вражає. Навіть неогороджений, як годиться, він тоне в чагарях. Братська могила часів Великої Вітчизняної, в якій покояться батьки та діди михайлівчан, захаращена, ніби забуте Богом та людьми місце.
В траві під цвинтарем знаходжу нову огорожу, яка, з’ясовується, мала стояти тут ще шість років тому. Чому ж лежить у заростях, як щось непотрібне? І знову люди кивають на сільську голову, мовляв жінку, яка свого часу прибула в їхнє село з Вінниччини не турбує нічого, окрім власного інтересу. За словами Анатолія Гудзя, жодного разу із 2001 року Михайлівський сільський голова Галина Рафальська громаду не збирала, не звітувала за потрачені державні кошти і ніколи  не переймалася проблемами села.
Два роки тому під час Революції гідності в Михайлівці повалили Леніна. Його уламки так і лежать в диких, як і повсюдно в цьому селі, хащах.
«Леніна повалили, а крадуть так, як і крали!» — кидає репліку якийсь дідок і вперто човгає собі далі.
Земельна магія
У тому, що їхня Михайлівка вже зовсім не заможне село, як це вважалося ще донедавна, місцеві жителі остаточно переконалися тільки тоді, коли абсолютно випадково дізналися, що 13 садків і декілька розкішних сільських ставів якимось дивом до меж села вже не входять. Та ще більше потрясіння селян чекало попереду, коли, споконвіку їхнє, Михайлівське пасовище раптом став розорювати якийсь чужий трактор. Коли ж стали дошукуватися правди, то дізналися, що основні багатства села, сади, ставки і пасовище на 200 гектарів (!), виведені за межі Михайлівки в державний запас і частково вже мають нових господарів.
«Як це пасовище опинилося за межами села?! Звідти — цвинтар, де батьки наші поховані, звідти — поле до Маниковець, яке, скільки я живу тут, було нашим. Звідти — наші хати і городи, — а посередині стоїть наше пасовище, то як це воно раптом стало не нашим?! А став? Ми ж всі ходимо попри нього в селі! То де ж він знаходиться? Що, в Маниківцях?», — не може втамувати хвилювання Людмила Заславська.
Від себе нагадаю, за Януковича держава змудрувала такий хитрий земельний механізм, при якому, аби закріпити за собою землю та присвоїти їй кадастровий номер, сільрадам потрібно було мати чималі кошти. Як правило їх у бюджетах не знаходилося, тож землі, здебільшого сільські вигони, що не мали конкретного господаря, автоматично переходили до держзапасу. Тож тепер ними можна було розпоряджатися і без згоди місцевих жителів. Це було вже чи не останнім кроком. Бо коли заглянемо в недалеку історію, то переконаємося, що цьому передувало й ряд інших.
До грудня 2000 року всіма довколишніми землями розпоряджалася сільська чи селищна рада. З першого січня 2003 року ввійшов у силу новий Земельний кодекс, згідно з яким землі розмежували: за межами і в межах села. Якщо до 2012 року цим скарбом розпоряджалися райдержадміністрації, то з 1 січня 2013 року вже окрема структура, Держземагентство.
Член Хмельницького обласного люстраційного комітету ради ГО «Хмельницький майдан»  Олександр Кривий переконаний — без погодження голів сільрад такі речі, як переведення земель до держзапасу, не відбувалися. То чому ж цю інформацію сільські голови, як правило, тримали від громади за сімома замками? Чому не радилися з односельцями, які їх же й обрали? Чому не застерігали від небезпеки? Ось де питання з питань. Чи ж не тому, що разом із відповідними земельними органами в кожному районі такою земелькою приторговують тепер наліво й направо?
«Якщо селяни втрачають навіть останню можливість випасати на громадському вигоні свою корівку-годувальницю, то окремі особи за згорбленими від роботи селянськими спинами понабирали в оренду до тисячі гектарів цієї ж самої землі на 50 років уперед!», — розповідає Кривий.
Час дій
Засмучені шокуючими реаліями жителі Михайлівки терміново зібрали схід села. На порядок денний поставили два найважливіших питання: про доцільність створення власного територіального округу з Михайлівкою у центрі та про долю довколишніх земель, зокрема, колишнього культурного пасовища.
Аби ж, зокрема, дізнатися, кому і скільки гектарів вигону роздали під ведення приватного господарства, запросили на толоку Михайлівського сільського голову, керівників Ярмолинецької райдержадміністрації та відділу Держзем-агентства в районі. Однак ті приїхали зовсім не підготовленими, тож фактично тільки розводили руками.
«На михайлівському вигоні, враховуючи сусідню Королівку, випасають худобу 140 сімей. Якщо втратимо пасовище, то не прогодуємо свої сім’ї, бо корова для нас — все: і сімейний бюджет, і можливість дітей зібрати до школи, і внуків підняти на ноги”, — висловив думку загалу місцевий житель Анатолій Широкорадюк.
Інертні та збайдужілі за роки занепаду Михайлівки люди тепер уже ледве стримували себе від обурення. Приєднуватися до територіального округу із центром в Ярмолинцях, як їм запропонувала влада, географічно вкрай невигідно, адже доведеться добиратися чи за довідкою, чи в лікарню в об’їзд, бо іншої дороги немає, півсотні кілометрів. Навіть до Хмельницького значно ближче.
90 відсотків жителів Михайлівки, все доросле населення, проголосували за створення власної територіальної громади. Та попри амбіції, селяни зрозуміли й те, що підійшли до такого важливого рішення, зокрема, і через власну халатність та байдужість, без будь-яких ресурсів за плечима. Тепер же навіть їхню останню опору, громадське пасовище, кромсають чужі трактори. Тож люди поставили питання руба: всі землі, ставки і садки будь-якою ціною повернути громаді.   
Вона ж твердо вирішила відстоювати за свої землі, навіть якщо потрібно буде брати в руки вила і лягати під трактор. Так, як захищали кілька років тому сільські пасовища жителі сусідніх Маниковець, що в Деражнянському районі. Тоді місцеве фермерське господарство «Мендрик» взяло на себе зобов’язання виготовити власним коштом всю необхідну документацію — аж до отримання кадастрового номера й орендувати місцеве пасовище лиш з тим, щоб рідні землі не розпорошити між чужинцями і, щоб люди й надалі випасали худобу. Відомого трударя, фермера з майже 20-літнім досвідом, який починав господарювати в рідних Маниківцях із кількох гектарів землі, Анатолія Мендрика та авторитетного сільського голову сусідніх Загінець Віктора Катеренчука михайлівчани запросили на толоку, аби ті поділилися досвідом, порадили, як бути в цій ситуації.
За інформацією, яку пізніше надав відділ Держкомзему в Ярмолинецькому районі, на сьогодні 30 із майже 200 гектарів пасовища в Михайлівці вже роздано для ведення приватного господарства 15 особам. Ймовірно, аби не розпорошити решту земель, михайлівчани створять за порадою досвідчених господарників власний сільськогосподарський кооператив.
Серйозно налаштовані жити по-новому, тепер селяни оббивають владні пороги, аби відстояти надане законом право мати територіальну громаду з центром у Михайлівці, допомогти вистояти помираючим довколишнім селам, важкою працею відродити колишню славу свого Михальполя. Амбітних задумів багато, та чи ж вистачить тепер сил на їх реалізацію?